- На добраніч, - промовив з-за спини придушений голос.
Леніна різко обернулась. Джон стояв у дверях таксі, вп’явшися в неї очима;
очевидно, він так і стояв увесь час, поки вона пудрила носика, і чекав. Але чого?
Певно, вагався, не наважуючись, і думав, думав. Але про що? Ну, що за дивак,
прости Господи!
- На добраніч, Леніно, - повторив Джон, тужачись усміхнутися.
- Але, Джоне... Я думала, що ти... Хіба ти не...
Дикун зачинив двері і, нахилившись уперед, сказав щось пілотові. Гелікоптер
здійнявся угору.
Крізь вікно у підлозі Дикун бачив піднесене догори обличчя Леніни, бліде в
синюватому світлі ліхтарів. Рот її був відкритий - вона гукала його. Її вкорочена
фігура й змалілий раптом квадрат даху зникли у темряві.
Через п’ять хвилин Джон зайшов до своєї кімнати. Він вийняв зі схованки
обгризений мишами том, з побожною обережністю розгорнув замацані й зім’яті
сторінки й почав читати “Отелло”. Він пригадав, що Отелло, як і герой з “Трьох
тижнів на гелікоптері”, був чорношкірий.
Витерши сльози, Леніна пішла через дах до ліфта. Спускаючись униз до
двадцять сьомого поверху, вона витягла пляшечку з сомою. Одного грама,
вирішила вона, не вистачить, горе її не з однограмових. Але якщо прийняти два
грами, то, чого доброго, можна своєчасно не прокинутись. Вона знайшла
компромісне рішення - висипала в ліву долоню три півграмові таблетки.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Бернардові довелося кричати крізь замкнені двері: Дикун уперто не хотів
відчиняти.
- Але тут усі чекають на тебе!
