- Нехай чекають, - почувся приглушений голос крізь двері.
- Але ж ти добре знаєш - ох, як тяжко надавати голосу переконливості, коли
горлаєш з усіх сил!.. - Я запросив їх саме на зустріч з тобою.
- Спочатку треба було запитати мене, чи я хочу з ними зустрітися.
- Але ж ти раніше ніколи не відмовлявся, Джоне.
- Саме тому я й не хочу виходити знову. Досить.
- Не вийдеш навіть, щоб зробити мені приємність? - підлещувався Бернард.
- Ні.
- Ти що, серйозно це говориш?
- Так.
- Що ж мені робити? - розпачливо голосив Бернард.
- Забирайся під три чорти! - гримнув роздратований голос за дверима.
- Але ж цього вечора до нас завітав сам Архіспівальник Кентерберійський! -
ледь не плачучи, крикнув Бернард.
- Ai яа таква! - лише мовою зуні Дикун міг належно висловити своє ставлення
до Архіспівальника. - Хані! - лайнувся він знову й додав із глузливою люттю: -
Соне eco це-на! - І плюнув на підлогу, як плюнув би Попе.
Так і довелося зніченому Бернардові піти ні з чим до своїх покоїв і повідомити
нетерпляче зібрання, що Дикун цього вечора не появиться.
Цю новину прийняли з обуренням. Чоловіки лютували, бо почувались
ошуканими: змарнувати стільки люб’язності на цього миршавого Бернарда, та ще
й із такою огидною репутацією й єретичними поглядами! Чим вище становище в
суспільній ієрархії вони посідали, тим сильнішим було їхнє обурення.
- Утнути такий жарт зі мною! - повторював Архіспівальник. - Зі мною!
