уже майже був перевів його до Ісландії...
Проколена кожним сказаним словом, туга куля Бернардової щасливої
самовпевненості зморщилася, випускаючи газ із тисячі дірочок. Блідий,
розгублений, жалюгідний і схвильований він метушився тепер поміж гостями,
затинаючись, белькотів невиразні вибачення, запевняючи, що наступного разу
Дикун неодмінно прибуде, благав пригоститися каротинними сендвічами чи
скуштувати пирога з вітаміном А, випити склянку штучного шампанського. Гості
справно їли й пили, але Бернарда вже ігнорували, грубіянили йому в обличчя чи
просто перемовлялися про нього голосно й образливо, наче його не було поряд.
- А тепер, друзі мої, - говорив Архіспівальник Кентерберійський тим красивим
дзвінким голосом, яким він правив під час святкування Дня Форда. - Тепер, мої
друзі, я думаю, що пора вже... - Він підвівся з крісла, поставив свою склянку, струсив
з фіолетової віскозної жилетки крихти перекуски й поважно попрямував до дверей.
Бернард кинувся навперейми.
- Невже вам справді вже треба йти, Ваша фордосте?.. Адже ще дуже рано. Я
сподівався, що ви...
Так, на що він тільки не сподівався, коли Леніна по секрету сказала йому, що
Архіспівальник Кентерберійський прийме запрошення, якщо воно буде надіслане.
- А знаєш, він дуже милий, - і вона показала Бернардові маленьку золоту Т-
подібну застібку для одягу, яку подарував їй Архіспівальник на спогад про вікенд,
проведений з ним у Єпархіальній Співальні. “Званий вечір за участю
Архіспівальника Кeнтeрбeрійського і пана Дикуна” - ці тріумфальні слова
красувалися на всіх запрошеннях. Але Дикун вибрав цей вечір, щоб замкнутися в
своїй кімнаті й кричати “Хані!” і навіть (на щастя, Бернард не розумів мови зуні)
