вогонь, пара, сморід, зараза. Пху, пху, пху! Дай мені унцію мускусу, любий
аптекарю, щоб я прочистив собі уяву”1.
- Джоне! - долинув боязко-підлесливий голос із ванни. - Джоне!
“О ти, отруйне зілля чарівне, - таке солодке, запашне й прекрасне, що розум
тьмариться, - о краще б ти ніколи й не родилася на світ!.. Невже для того створено
1
оцей папір прекрасний, цю чудову книгу, щоб тільки написати там “повія”? Що
ти вчинила?.. Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа...”1
Але Ленінині парфуми ще плавали над ним, на куртці біліла пудра, що
нагадувала бархатисте Ленінине тіло. “Повія безсоромна, повія безсоромна, -
невблаганно стугоніло в свідомості. - Повія...”
- Джоне, мені б мій одяг...
Він підняв моряцькі штани, матроску й комбі.
- Відчини! - гукнув, гримнувши носаком у двері.
- Не відчиню... - голос був переляканий, проте норовистий.
- А як же я передам?
- Просунь у вентилятор над дверима.
Він проштовхнув одяг і знову заходив у сум’ятті кімнатою. “О, вже почав їх
лоскотати своїми пальцями-щипальцями крижаний демон любострастя! ”2
- Джоне!
Він не відповів. “Крижаний демон”.
- Джоне!
- Що таке? - перепитав похмуро.
- Мені б ще мій пояс.
Замкнувшись у ванній, Леніна прислухалася до кроків за дверима. Скільки він
