наближалася до нього.
- Коханий, коханий! Чому ж ти досі мовчав! - вона простягала до нього руки.
Але замість того, щоб у відповідь сказати “Кохана!” й прийняти її в обійми,
Дикун із жахом відступив, відмахуючись руками, ніби відганяючи якусь
причіпливу й небезпечну тварину. Чотири кроки назад - і він уперся в стіну, як у
безвихідь.
- Коханий! - говорила Леніна і, поклавши свої руки Джону на плечі,
притискалась до нього. - Обійми мене. Обіймай мене, любий, поки не зімлію! - В
її розпорядженні, виявляється, теж була поезія, принаймні слова, які співають,
чарують і б’ють барабанами. - Поцілуй мене, - вона замружила очі й знизила
голос до дрімотного шепоту. - Цілуй мене, поки не зомлію. Обійми мене, любий,
міцніше.
Дикун, ухопивши її за руки, одірвав їх від своїх плечей і грубо відштовхнув
геть.
- Ой! Мені боляче, ти мене... ой! - Раптом вона заніміла. Жах змусив її забути
про біль. Розплющивши очі, вона побачила його обличчя. Ні, не обличчя Джона, а
якогось шаленого незнайомця - бліде, спотворене сіпанням і скаженою,
незрозумілою люттю. Приголомшена, вона прошепотіла: “Що з тобою, Джоне?”
Та він не відповідав, упершися в неї несамовитими очима. Руки, що стискали її
зап’ястя, тремтіли. Дихав він важко й нерівно. Почувся слабий, але моторошний
скрегіт зубів. - Що з тобою? - Леніна вже майже кричала.
І, ніби отямившись від того крику, Джон схопив її за плечі й затряс.
- Блудниця! Потаскуха! Нахабна шлюха! Курва!
1
- Ой, не тре-е-ба-а-а! Перестань! - голос її від того трясіння скидався на бекання
