мовчанка.
- Ти ніби не дуже радий мене бачити, Джоне, - сказала Леніна нарешті.
- Не дуже радий? - з докором поглянув на неї Дикун, потім раптом упав на
коліна, взяв за руку й шанобливо поцілував. - Не дуже радий? О, якби ти тільки
знала, - прошепотів він і врешті насмілився звести на неї очі. - Мила Леніно,
найпрекрасніша, найдорожча в світі! (вона всміхнулася до нього зі спокусливою
ніжністю). О, ти така досконала! (розтуливши губи, вона почала хилитись до
нього). - Така досконала! (Ближче, ближче). - Щоб створити тебе, взято все
найкраще у земних творінь. (Ще ближче). І тут Дикун раптом скочив на ноги. -
Ось чому, - сказав він, відвертаючи обличчя, - я хотів би спочатку щось
звершити... Я хочу сказати... довести, що я вартий тебе. Я знаю, що ніколи не буду
таким... Але я повинен показати принаймні, що я... не зовсім... Звершити б що-
небудь...
- А для чого це треба... - почала була Леніна й не кінчила. В її голосі чулася
нотка роздратування: коли прихиляєшся ближче й ближче, тягнешся розтуленими
губами і раптом незграба-дурень схоплюється на ноги, а ти мов провалюєшся в
порожнечу, то мимоволі охопить досада, хоч у твоїй крові й циркулює сома.
- У Малпайсі, - пробелькотів Дикун, - треба було принести шкуру гірського
лева, кугуара... Тобто, коли хочеш з кимось одружитися. Або вовчу...
- В Англії немає левів, - майже різко сказала Леніна.
- Та хоч би й були, - негадано вибухнув презирливим обуренням Дикун, - їх би
все одно повбивали з гелікоптерів чи потруїли отруйними газами. Я б зовсім не
так змагався з левами, Леніно! - Розправивши плечі, він відважився знову глянути
на неї і не побачив на її обличчі нічого, крім досади й нерозуміння. - Я зроблю що
завгодно, - продовжував він збентежено, все більше плутаючись у словах. - Усе,
