- Дурненький, - шепотіла Леніна. - Я так тебе хотіла, і якщо ти також хотів мене,
то чому ж ти не...
- Але, Леніно, - почав він протестувати, і вона негайно розчепила свої руки й
відпустила його. Він на хвилинку подумав, що вона зрозуміла його безмовний
натяк. Та коли вона розстібнула свій білий пояс із кишеньками й акуратно
повісила його на спинку стільця, він зрозумів, що помилився.
- Леніно! - боязко повторив він.
А вона вже смикнула “блискавку” - і її моряцька біла блузка розпахнулась
донизу. Тут уже Джонова підозра згустилася в тверду певність.
- Леніно, що ти робиш?
Джик, джик! - у відповідь. Вона вилізла зі свого моряцького кльошу й
залишилася в блідо-рожевій комбінації. Золота застібка, подарована
Архіспівальником, поблискувала на грудях.
“Бо перса їхні білі, що до себе з віконця загратованого ваблять цікаві погляди
чоловіків...”2 Співучі, гримучі, чарівні слова робили її подвійно небезпечною,
подвійно принадною. Ніжна, ніжна, але пронизлива! В’їдаючись, вгвинчуючись у
1
2
розум, розбиває рішучість. “Бо найсильніші клятви, мов солома, у полумені
пристрасті згоряють. Отож шануйсь...”1
Джик! Округла рожевість комбінації розпалась, мов навпіл розрізане яблуко.
Вигин рук, крок однією, потім другою ногою - і комбінація мляво, ніби
спустивши дух, лежить на підлозі.
У туфельках і шкарпетках і недбало збитій набакир круглій шапочці Леніна
