- Ви хочете сказати - надії на одужання? - Він кивнув. - Звичайно, ні найменшої.
Коли вже когось присилають сюди, то... - Вражена виразом горя на обличчі
Дикуна, вона здивовано затнулася. - Але що з вами? - Вона не звикла до такої
поведінки відвідувачів (та й відвідувачів такого сорту приходило сюди небагато).
- Ви що, нездужаєте?..
Він похитав головою.
- Вона моя мати, - сказав ледве чутно.
Медсестра позирнула на нього переляканими очима, потупилася, а її шия й
обличчя густо почервоніли.
- Проведіть мене до неї, - попрохав Дикун, намагаючись говорити спокійно.
Все ще червона від сорому, вона повела його через палату. Свіжі й незмарнілі
обличчя (бо процес старіння проходив так швидко, що вони не встигали зів’янути,
згасали тільки серце й мозок) поверталися, коли вони минали ряди ліжок. Їх
проводжали пусті, байдужі очі людей, що впали в друге дитинство. Дикуна від
тих поглядів трусило, як у лихоманці.
Лінда лежала в довгому ряді ліжок останньою, під стіною. Опершися на
подушки, вона дивилася півфінал чемпіонату з тенісу, що його показували,
вимкнувши звук, у зменшеній репродукції на екрані телевізора, який стояв у
ногах ліжка. Сюди й туди в освіченому квадраті гасали, як рибки в акваріумі,
маленькі фігурки - німі, але збуджені мешканці іншого світу.
Лінда дивилася й тупо, безтямно усміхалася. На її блідому обрезклому обличчі
застиг вираз ідіотського щастя. Час від часу її очі заплющувалися, і здавалося, що
вона дрімає. Потім, здригнувшись, вона прокидалася - і знову перед нею гасали
тенісисти. У вухах суперголос виспівував “Обнімай мене, поки не сп’янію”, теплі
