На вереск прибігла старша медсестра.
- Що ви йому зробили? - накинулася вона на Дикуна. - Як ви смієте бити дітей!
- А ви не пускайте їх до цього ліжка, - голос Дикуна тремтів з обурення. - І
взагалі, навіщо тут ці брудні шибеники? Це неподобство!..
- Неподобство? Та ви що? Вони ж тут кондиціюються проти страху смерті.
Майте на увазі, - сварливо попереджала старша медсестра, - якщо ви
заважатимете їхньому кондиціюванню, я викличу санітарів і вони викинуть вас
звідси.
Дикун звівся на ноги й ступив до неї крок. Його рухи й вигляд були такі грізні,
що медсестра з жахом відсахнулася. З великим зусиллям він стримав себе, мовчки
повернувся й знову сів біля ліжка.
- Я вас попередила, - заспокоївшись, але ще знервовано й непевно сказала
медсестра. - Отож майте на увазі..
Але все-таки вона відвела надто допитливих близнюків у другий кінець палати,
де інша медсестра організувала сидячу гру “лови блискавку”.
- Біжи, любонько, підкріпися чашечкою кофеїнового розчину, - не то наказала
то дозволила старша медсестра. Мовила - й знову відчула самовпевненість і
бадьорість. - Нумо, дітки! - гукнула вона владно.
Лінда неспокійно поворухнулася, розплющила очі, непевно озирнулася й знову
заснула. Сидячи біля неї, Дикун старанно намагався втішити свою душу
спогадами. “А, Бе, Це, вітамін Де”, - повторював він про себе, ніби ці слова були
заклинанням, що поверне мертве минуле до життя. Але заклинання не
допомагало. Любі спогади вперто відмовлялися оживати, воскресало лише
ненависне, спогади про ревнощі, гидоту й нещастя. Попе з пораненим кровото-
чивим плечем, огидно п’яна сонна Лінда. І дзижчання мух довкола пролитого
