Раптом почувся вереск дитячих голосів, Джон розплющив очі, нашвидку втер
сльози й оглянувся. До палати вливався безконечний потік ідентичних
восьмирічних хлопчиків-близнюків. Близнюк за близнюком, близнюк за
близнюком - справжнє страхіття, як у кошмарному сні. Їхні обличчя, чи радше
одне, безконечно повторюване обличчя, з блідими витріщеними очима, з одним,
як у мопса, ніздрястим носом. На всіх уніформа кольору хакі. Роти в усіх
розкриті. Перегукуючись, лементуючи, ввірвалися вони до палати, і за мить
кімната зароїлася ними. Вони юрмилися між ліжками, дерлися на них, лазили
попід ними, заглядали в телевізори й кривлялися перед пацієнтками.
Лінда їх здивувала й стривожила. Групка їх товпилася у ногах ліжка,
вдивляючися з переляканою й дурнуватою цікавістю тварин, що раптово
зіткнулися з невідомим.
- О, дивись, дивись, - перемовлялися вони тихими збентеженими голосами. -
Що з нею? Чому вона така товста?
Вони ніколи раніше не бачили такого обличчя, перед ними завжди були обличчя
моложаві, з тугою гладенькою шкірою, тіла стрункі й незгорблені. В усіх
умираючих шістдесятилітниць мав бути вигляд дівчат. А Лінда у свої сорок
чотири здавалася виродком, зів’ялим відворотним чудовиськом.
- Яке страховидло, - шепталися діти. - Ти глянь на її зуби!
Раптом із-під ліжка, між Джоновим стільцем і стіною, вискочив мопсолиций
близнюк і став пильно вдивлятися в Ліндине сонне обличчя.
- Гей, - почав він і раптом заверещав, не закінчивши речення.
Дикун схопив його за комір, переніс через стілець і дав запотиличника - хай
верещить деінде.
