подуви пахощів вербени линули з вентилятора над її головою. І від тих образів,
звуків і запахів, у мареві, в якому все це, перетворене й прикрашене сомою,
спліталося в один райдужний сон, Лінда знову усміхалася щербатою, дитинно-
радісною усмішкою задоволення.
- Мені треба йти, - сказала медсестра. - Прибула на екскурсію група дітей. Маю
їх супроводити. А крім того, ще й пацієнтка № 3, - показала вона на одне з ліжок,
- щохвилини може померти. А ви будьте як удома, - і швидко відійшла.
Дикун сів біля ліжка.
- Ліндо, - прошептав він, беручи її за руку.
На звук свого імені вона обернулася. Її затуманені очі прояснилися, впізнаючи.
Вона потисла йому руку, всміхнулася, поворушила губами, й раптом її голова
впала на груди. Вона заснула. Він дивився на неї, на її немічне тіло, силкуючись
побачити те молоде, ясне обличчя, яке схилялося над його дитинством у
Малпайсі, пригадуючи (він заплющив очі) її голос, її голос, її рухи, всі події
їхнього життя. “Стрептокок Ге - до Бамбурі Те...” Як вона гарно співала! А ті
дитячі вірші, таємничі й чарівливі!
А Бе, Це, вітамін Де
У трісковій печінці кожен знайде.
Пам’ять воскресила Ліндин голос і слова, і на очі навернулися сльози. А уроки
читання: “Тут кіт, там дід”, “Елементарні інструкції для бета-працівників
ембріонного сховища”. І довгі вечори біля вогню або в літній час на даху
маленького будинка, коли вона розповідала про Інше Місце поза резервацією -
про те дивне, прекрасне Інше Місце, пам’ять про яке, як про небо, рай добра й
краси, до цього часу живе в хлопцеві непогасно, неопоганена знайомством із
дійсністю, з реальним Лондоном, з цими цивілізованими чоловіками й жінками.
