мескалю на підлозі біля ліжка, і хлопці, що вигукували їй услід образливі
прізвиська... О, ні, ні! Він зажмурився і струснув головою, напружено відганяючи
ці спогади. “А, Бе, Це, вітамін Де...” Він намагався уявити, як він сидить у неї на
колінах, а вона, обійнявши його, співає-колисає перед сном: “А, Бе, Це, вітамін
Де, вітамін Де, вітамін Де...”
Хвиля електросупермузики піднеслася до млосного крещендо, а в парфумній
циркуляційній системі вербена раптом змінилася на густу сильну пачуль. Лінда
поворухнулася, прокинулась, збентежено глянула на півфіналістів на екрані
телевізора, потім, підвівши голову, раз чи двічі нюхнула оновлений аромат і
всміхнулася по-дитячому блаженно.
- Попе, - прошепотіла вона й заплющила очі. - О, як мені гарно, я так... - вона
зітхнула й занурилася в подушки.
- Ліндо, - благав Дикун. - Невже ти мене не впізнаєш? - Він старався, робив усе,
що в його силах; чому ж у неї знову на думці Попе? Він ледь не до болю стис її
зів’ялу руку, ніби хотів силоміць відвернути від марева сороміцьких насолод,
низьких і ненависних спогадів, повернути в сучасність, до дійсності. Страшної,
жахливої дійсності, але високої, значливої і вкрай важливої саме через
неминучість того, що робить її такою страшною. - Невже не впізнаєш мене,
Ліндо?
Він відчув слабкий потиск у відповідь. Сльози набігли йому на очі. Він
схилився й поцілував матір.
Губи її ворухнулися.
- Попе, - знову прошепотіла вона й немов облила Джона відром помиїв.
Він закипів гнівом. Тяжке горе, якому ось уже двічі завадили вилитися до кінця
