сльозами, переросло в несамовиту лють.
- Але ж я Джон, Джон! - у стражденному розпачі він ухопив її за плечі й
труснув.
Повіки Лінди здригнулися; пробуджуючись, вона побачила його й упізнала:
“Джон!” Але зразу ж перенесла його живе обличчя, живі руки, які боляче
струшували її, в уявний внутрішній світ дивно перетвореної супермузики, пачулі
й суперголосу, між перетворені спогади й дивно зміщені образи з її сновидінь. Це
Джон, її син, але їй примарилося, що він утрутився в райський Малпайс, де вона
насолоджувалася сомовідпочинком з Попе. Дикун сердиться, що вона любить
Попе, він трясе її тому, що Попе поряд із нею в ліжку... А хіба було щось зле в
тому, ніби не всі цивілізовані люди так кохаються? “Кожний належить кожному
іншому...” Її голос раптом перейшов у майже нечутне хрипіння, що стихало, рот
розкрився, відчайдушно хапаючи повітря. Але легені ніби розучилися дихати.
Вона спробувала закричати, але не змогла видавити й звуку. Лише вирячені очі
волали про те, як вона страждає. Вона піднесла руки до горла, мовби скрюченими
пальцями хапала повітря - повітря, яким уже не могла дихати, повітря, яке для неї
перестало існувати.
Дикун стояв, схилившись над нею.
- Що з тобою, Ліндо? Що з тобою? - питав він, здавалося, благаючи, щоб вона
його заспокоїла. У погляді Лінди він побачив невимовний жах - жах і, як йому
здалося, докір. Вона спробувала звестися, але впала знову в подушки. Її обличчя
спотворилося, губи посиніли. Дикун обернувся й побіг до дверей палати. -
Швидше, швидше! - закричав він до медсестри. - Швидше!
Стоячи в центрі кола серед близнюків, які гралися в “лови блискавку”, старша
медсестра озирнулася. Спочатку здивувалася, і тут же, осудливо хмурячись,
