мовила:
- Не кричіть! Подумайте про малюків. Ви можете завадити... що ви робите? -
Він вскочив у коло. - Обережно! - Дитина, яку він зачепив, заплакала.
- Швидше, швидше! - Дикун схопив її за руки й потягнув за собою. - Швидше!
Нещастя! Я її вбив...
Коли вони підійшли до ліжка, Лінда вже була мертва.
Дикун застиг у заціпенілому мовчанні, потім упав на коліна і, затуливши
обличчя руками, заридав.
Медсестра нерішуче поглядала то на молодика, що впав навколішки біля ліжка
(скандальний вияв емоцій!), то на близнюків (бідні діти!), які перестали гратися в
“лови блискавку” і спостерігали з протилежного кінця палати, вп’явшися своїми
очима й ніздрями у скандальну сцену біля ліжка номер двадцять. Заговорити з
ним? Спробувати урезонити, повернути до пристойності? Нагадати йому, де він і
якої страшної шкоди завдає цим невинним малюкам, руйнуючи їхнє суспільно
корисне кондиціювання проти страху смерті цим огидним галасом. Так ніби
смерть - це справді щось жахливе. Чи ж варт отак рюмсати з приводу якоїсь одної
особи? У дітей можуть зародитися найзгубніші думки про смерть, можуть
укоренитися зовсім хибні, цілковито антигромадські рефлекси й реакції.
Підійшовши впритул, вона торкнула Дикуна за плече.
- Чи не можна б поводитись пристойніше? - неголосно, але сердито сказала
вона.
Та озирнувшися, побачила, що півдюжини близнят уже схопилося й поспішає
до них. Коло розпалося. Ще мить і... Ні, цим ризикувати не слід: смертевиховання
цілої групи може бути відкинене назад на шість чи сім місяців. Вона поквапилась
