до своїх вихованців.
- А кому шоколадного тістечка? - запитала вона голосно й весело.
- Мені! - закричала хором вся бокановськифікована група. Ліжко номер
двадцять було геть забуте.
- О Боже, о Боже, о Боже... - повторював Дикун подумки. У хаосі горя й каяття,
які сповнювали його душу, залишилося тільки це слово. - О Боже, - прошепотів
він. - Боже...
- Що це він балакає? - пролунав поряд виразний і пронизливий голос,
перекриваючи рулади супермузики.
Дикун здригнувся, відвів руки від обличчя й оглянувся. П’ятеро близнюків у
хакі, кожний із недогризком шоколадного тістечка в правій руці, з однаковими
обличчями, по-різному замурзаними рідким шоколадним кремом, стояли рядком,
по-мопсячи витріщившись на нього. Коли він обернувся до них, вони дружно й
весело вищирили зуби. Один з них вказав своїм недоїдком на Лінду.
- Що, вже вмерла?
Дикун якусь мить мовчки дивився на них. Потім мовчки звівся на ноги й
мовчки, повільно пішов до дверей.
- Що, вже вмерла? - дріботів поряд допитливий близнюк.
Дикун глянув на нього й відштовхнув. Близнюк упав на підлогу й негайно
заверещав. Дикун навіть не озирнувся.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Чорноробочий персонал Госпіталю для вмираючих складався зі ста шістдесяти
двох дельт, поділених на дві бокановськифіковані групи: в одній вісімдесят
чотири рудоголові жінки, у другій - сімдесят вісім чорнявих довгоголових
чоловіків. О шостій годині, коли кінчався робочий день, обидві групи збирались у
