вестибюлі, де замісник помічника касира видавав їм належний раціон соми.
Вийшовши з ліфта, Дикун опинився між них. Але його свідомість була
заповнена думками про смерть, почуттям горя і каяття. Неуважно, не усві-
домлюючи того, що робить, він проштовхувався крізь натовп.
- Чого пхаєшся? Куди прешся?
З багатьох окремих горлянок лунали лише два голоси - тоненький і басовитий.
Безконечно повторені, ніби в ряді дзеркал, перед ним були два обличчя. Одне -
безволосе, у ластовинні, облямоване рудою парослю, друге - тонке, дзьобате,
щетинисте, два дні неголене. Вони сердито оберталися до нього з усіх боків;
гострі стусани ліктями під ребра примусили його очутитися. Він оглянувся й
побачив, із почуттям огиди й жаху, що його знову оточує нестерпний, маячний,
цілодобовий кошмар невиразної одноманітності. Близнята, близнята... Як черва,
що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті. І тут
черви, але більші, дорослі, повзали через його горе й каяття. Він зупинився й
спантеличеними, переляканими очима вп’явся в юрбу, одягнену в хакі, посеред
якої він вивищувався на цілу голову. “Скільки чудових створінь!” - спливли в
пам’яті, глузливо підсміюючись, співучі слова - “Яке досконале людство! О
прекрасний новий світ...”
- Розподіл соми! - закричав гучний голос. - Прошу в чергу! Не затримуватися!
Відчинилися двері, і до вестибюлю занесли стілець і стіл. Оголосивший видачу
молодий моторний альфовик приніс чорний залізний сейфик. Юрма близнюків
зустріла його неголосним, задоволеним гуготінням. Про Дикуна вони забули, їхня
увага була прикута до чорної скриньки, яку молодик поставив на стіл і став
відмикати. Віко нарешті відкрилося.
