- О-о-о! - одночасно вирвалося в усіх ста шістдесяти двох дельтовиків, ніби
перед ними спалахнув феєрверк.
Роздавач вийняв пригорщу маленьких коробочок.
- Ну, от, - владно сказав він, - прошу підходити. По одному і не штовхайтеся!
По одному, не штовхаючись, підступали близнюки до столу. Спочатку двоє
чоловіків, за ними жінка, потім ще один чоловік, а за ним три жінки, потім...
Дикун стояв і спостерігав. “О прекрасний новий світ! О прекрасний новий
світ...” Ці слова зазвучали, здавалося, інакше. Нещодавно вони глузували з нього
в час нещастя й каяття, та ще яким огидним, цинічним був той глум! По-
диявольськи сміючись, вони підсилювали мерзотну ницість, бруд, нудотну
потворність кошмару. Тепер же вони раптом закликали трубним гласом до
оновлення, до зброї. “О прекрасний новий світ!” Міранда проголошувала
можливість світу краси, можливість перетворення навіть кошмару в щось гарне й
високе. “О прекрасний новий світ!” - це був виклик, наказ.
- Гей, кінчай штовханину! - гарикнув заступник помічника касира. Він з
гуркотом закрив віко своєї скриньки. - Я припиню видачу, якщо ви не наведете
належного порядку.
Дельти побурчали, трохи поштовхалися й затихли. Погроза подіяла.
Залишитися без соми - який жах!
- Ось так краще! - сказав молодик і знову відкрив скриньку.
Лінда жила невільницею, Лінда вмерла. Інші повинні жити вільно, а світ треба
зробити прекрасним. Спокута, обов’язок. І раптом Дикуна осяяло - ніби
розкрилися віконниці - стало ясно, що йому слід робити.
- Наступний! - наказав роздавач.
Підійшла наступна жінка-хакі.
