подівся?
Гельмгольц стенув плечима. Повернувшися з роботи, вони сподівалися застати
Дикуна в одному із звичайних місць зустрічі, але по ньому не було й знаку. Це
дратувало, бо вони мали намір заскочити на Гельмгольцевому чотиримісному
спортивному гелікоптері до Біарріца. Так можна й на обід запізнитися.
- Почекаємо ще п’ять хвилин, - сказав Гельмгольц. - Якщо не появиться, то ми...
Задзвонив телефон. Гельмгольц узяв трубку.
- Алло: Я вас слухаю, - довга пауза, потім: - Форд усемогутній! - вигукнув
Гельмгольц. - Буду негайно.
- Що сталося? - запитав Бернард.
- Дзвонив мій знайомий з лікарні, що на Парк-Лейн, - сказав Гельмгольц. - Там
Дикун бешкетує. Здається, здурів. Відкладати не можна. Летиш зі мною?
Вони побігли по коридору до ліфта.
- Невже вам подобається бути рабами? - почули вони голос Дикуна, коли
зайшли до вестибюля умиральні. Його обличчя розчервонілося, очі палахкотіли
пристрастю й обуренням. - Чи вам подобається бути дітьми, сосунцями, що
вміють лише скиглити й каятися? - додав, роздратований тваринною безглуздістю
тих, кого прийшов визволяти. Але образи не пробивали панцира їхньої дурості.
Вони непорозуміло дивилися на нього з пустим виразом тупої похмурої
ворожості. - Так, каятися! - ще голосніше крикнув він. Горе й каяття, співчуття й
обов’язок тепер були забуті, все поглинула непереборна ненависть до цих
недолюдей, виродків. - Невже не хочете бути вільними людьми? Чи ви навіть не
розумієте, що таке мужність і свобода? - Лють надала йому красномовності, слова
приходили легко й швидко. - Не розумієте? - повторив він і знову не одержав
відповіді. - Що ж, гаразд. Тоді, - безжалісно продовжував він, - я вас навчу. Я
