- Стоп! - гукнув Дикун дзвінким гучним голосом. - Зупиніться! - Він пропхався
до столу. Дельти з подивом дивилися на нього.
- Форде, - пробурмотів, стримуючи подих, роздавач. - Це Дикун. - Йому стало
страшно.
- Слухайте, прошу вас! - кричав Дикун. - Слухайте... - Він ніколи раніше не
говорив перед публікою, і йому було важко віднайти потрібні слова. - Не беріть
цю жахливу мерзоту! Це ж отрута, справжня отрута.
- Гей, містере Дикун, - улесливо усміхався роздавач. - Коли ваша ласка,
дозвольте мені...
- Це ж отрута і для душі, і для тіла.
- Так, але дозвольте мені продовжувати роздачу, добре? От хороший хлопець! -
Він поплескав Дикуна по руці з обережною ніжністю людини, що гладить лютого
звіра. - Тільки дозвольте мені...
- Ніколи! - закричав Дикун.
- Але послухайте-но, друзяко...
- Викиньте геть усю цю жахливу отруту.
Слова “викиньте геть” пробилися через пласти нерозуміння, дійшли до
свідомості дельт. Натовп сердито загув.
- Я прийшов дати вам свободу, - сказав Дикун, звертаючися до близнюків. - Я
прийшов...
Далі роздавач не став слухати, він непомітно вислизнув з вестибюлю і поспішно
почав гортати телефонну книжку, шукаючи потрібний номер.
- Отож, його нема вдома, його нема в мене, і він не в тебе, - дивувався Бернард. -
Його також нема ні в “Афродиторії”, ні в Центрі, ні в Інституті. Куди ж він
