двері. Тиша. Чи справді пішов?
З ретельною обережністю вона прочинила двері на півсантиметра, глянула в
щілину - в кімнаті порожньо, прочинила їх трохи ширше й висунула голову,
нарешті, навшпиньки зайшла до кімнати, постояла кілька секунд, прислухаючись,
і з шалено гупаючим серцем шмигнула до вихідних дверей і кинулась навтьоки.
Лише у ліфті, що мчав її вниз, відчула себе безпечно.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Госпіталь для вмираючих у Парк-Лейн був шістдесятиповерховою вежею,
облицьованою лимонними кахлями. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, караван
весело-кольорових катафалків вихором знявся з даху й помчав через парк на захід
до крематорію в Слау. Біля входу до ліфта головний вахтер дав йому потрібну
інформацію, і він опустився до вісімдесят першої палати для швидко дряхліючих,
як пояснив вахтер.
У великій сонячній кімнаті, пофарбованій у жовте, стояло двадцять ліжок. Усі
були зайняті. Лінда помирала в товаристві з усіма новочасними вигодами.
Постійно звучали синтетичні мелодії. У ногах кожної помираючої пацієнтки стояв
телевізор. Телевізор і парфумний кран були включені з ранку до ночі. Кожні
чверть години автоматично мінявся головний компонент парфумів.
- Ми намагаємося, - пояснювала медсестра, яка взяла Дикуна під свою опіку ще
на порозі кімнати, - створити досить приємну атмосферу - щось середнє між
першокласним готелем і стереоконтактним палацом. Якщо ви розумієте, що я
хочу сказати...
- Де вона? - запитав Дикун, ігноруючи чемні пояснення.
- Ви, я бачу, поспішаєте, - ображено сказала медсестра.
- Невже нема надії? - запитав Дикун.
