спотворив жах.
- А тепер, - намагався перекричати оглушливий галас Директор, - тепер ми
закріпимо лекцію слабким електричним струмом.
Він махнув знову рукою, і старша нянька натисла на інший важіль. Тон
дитячого вереску враз змінився. У гострих спазматичних криках тепер було щось
відчайдушне, майже збожеволіле. Їхні рученята й ноженята рвучко підскакували,
неначе від посмиків невидимими шворками, їхні тіла звивалися й дерев’яніли.
- Ми можемо пустити струм по цілій підлозі, - кричав, пояснюючи, Директор. -
Але досить, - і він подав знак няні.
Вибухи припинилися, дзвони перестали дзвонити, виття сирен стишилося і
вщухло. Тільця перестали смикатися, розм’якли, а скавуління й ревище ошалілих
немовлят знову перейшло у нормальне дитяче рюмсання від звичайного страху.
- Дайте їм знову книжки й квіти.
Няні послухалися, але немовлята тепер уже сахалися від троянд і веселих
різнобарвних малюнків, а їхнє ревіння дужчало.
- Спостерігайте, - тріумфуючи, говорив Директор, - спостерігайте.
Книжки й голосні крики, квіти й електричні удари змішуються в дитячих
головах; і після двохсот повторень такої або подібної лекції вони будуть поєднані
нерозривно. А що поєднала людина, природа роз’єднати не в змозі.
- Вони виростуть, як кажуть психологи, з інстинктивною ненавистю до книжок і
квітів. Необоротні рефлекси. Ці діти будуть захищені від книжок і ботаніки на все
життя. - Директор повернувся до няньок: - Заберіть їх геть.
Заплаканих немовлят у хакі посадовили назад у сітки і викотили з кімнати,
лишився по них кисло-молочний запах і омріяна тиша.
