Лондон на декілька кілометрів на захід. Між Грейшотом і Тонгемом чотири
покинуті аеромаяки все ще визначали курс старого Портсмутсько-Лондонського
шляху. Небо над ними тихе й опустіле. Зате тепер гелікоптери невпинно дзижчали
й ревли над Селборном, Борденом і Фарнемом.
Дикун обрав для своєї відлюдної оселі старий аеромаяк, що стояв на гребені
піщаного горба між Путенгемом і Елстедом. Споруда була залізобетонної
конструкції і в доброму стані. Навіть занадто зручна, подумав Дикун, оглянувши
приміщення, аж занадто цивілізована й розкішна. Він заспокоїв своє сумління,
вирішивши тим суворіше самодисциплінуватися та повніше й досконаліше
очиститися. Першу ніч на відлюдді він навмисно провів без сну. Вклякав
годинами навколішки, молячися то до Неба (у якого колись Клавдій вимолював
прощення), то позунійськи до Авонавілона, то до Ісуса й Пуконга, то до свого
ангела-хоронителя - Орла. Час від часу він розпростирав руки, неначе був
прикутий до хреста, й подовгу тримав їх так. Біль поволі зростав, аж поки ставав
нестерпною мукою. Не опускаючи тремтячих рук із добровільного розп’яття, він
повторював крізь стиснені зуби (а піт заливав обличчя):
- О прости мені! О зроби мене чистим! О допоможи бути чеснотливим!
Повторював знову й знову, відчуваючи, що ось-ось зомліє.
Коли настав ранок, він відчув, що тепер має право жити на маяку. Так, має,
незважаючи на те, що більшість вікон залишалися заскленими, що з верхньої
платформи відкривався такий гарний краєвид. Тому Дикун і обрав цей маяк, і
тому відразу ж ледь не покинув його, щоб відшукати інше місце. Краєвид був
такий чудесний - здавалося, він дивиться на втілення божественної істоти. Але
хто він, щоб утішатися щодня й щогодини такою красою? Хто він, щоб жити у
видимій присутності Бога? Він заслуговував жити тільки в якомусь огидному
