свинарнику, в якійсь сліпій підземній норі...
Закляклий, ніби побитий після довгої болісної ночі, але водночас від того й
внутрішньо заспокоєний, він вийшов на платформу своєї вежі й дивився на
вранішній світ, осяяний сонцем, в якому він знову одержав право жити. На
північному круговиді простягся довгий крейдяний хребет Гог-Беку, з-за його
східного краю здіймалися вежі семи хмарочосів Гілфорда. Побачивши їх, Дикун
поморщився, але незабаром мусив примиритися і з ними, бо вночі вони весело
мерехтіли геометричними сузір’ями, або були залиті світлом прожекторів-
підсвітлювачів, то урочисто зводилися ніби осяйні персти, указуючи вгору
(жестом, значення якого в Англії тепер, крім Дикуна, уже ніхто не розуміє), в
непроникні таємниці.
У долині, яка відокремлювала Гог-Бек від піщаного горба з маяком, тулився
Путенгем - скромне дев’ятиповерхове село з силосними вежами, птахофермою й
маленькою фабрикою по виробництву вітаміну Д. А на південь, з протилежного
боку, слалися до озер порослі вересом положисті схили.
За озерами, над гаями, здіймається чотирнадцятиповерхова вежа Елстеда.
Тьмяні у туманному повітрі Гіндгед і Селборн ваблять око блакитною романтич-
ною далечінню. Але не тільки далечінь вабила Дикуна, ближнє довкілля теж було
спокусливе. Ліси, пустища, порослі вересом і жовтим дроком, соснові гаї,
блискучі ставки з водяними лілеями, заростями ситнягу й навислими над
ставками березами - все це прекрасне й дивне для ока, звиклого до безплідної
американської пустелі. А яке почуття самотності! Днями він не бачив ані живої
душі.
Від маяка до Черінг-Т вежі всього п’ятнадцять хвилин льоту, але навіть горби
