бича і знову почав себе хльостати. Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...
- Форде! - прошептав водій; його брати-близнюки були не менш ошелешені.
- Фордоньку! - вирвалося в них.
Через три дні, як стерв’ятники на мертву тушу, налетіли кореспонденти.
Висушений і затверділий над вогнем лук із зеленого сирого дерева був готовий.
Дикун приступив до стріл. Тридцять ліщинових прутів стояли вистругані,
висушені, на їхніх кінцях були забиті гострі цвяхи. Одної ночі він зробив наскок
на путенгемську птахоферму і мав тепер досить пір’я, щоб спорядити всю свою
зброю. Саме за роботою над опіренням стріл його й застав перший кореспондент.
Безшумно, в своїх пневматичних черевиках, він ззаду підійшов до нього.
- Доброго ранку, містере Дикун! - сказав він. - Я від “Щоденного радіо”.
Кинувшись ніби від гадючого укусу, Дикун скочив на ноги, розкидаючи на всі
боки стріли, пір’я, слоїк з клеєм і пензель.
- О, я перепрошую, - сказав кореспондент зі щирим жалем. - Я не мав наміру... -
Він торкнувся свого алюмінієвого бриля, схожого на димар, у який було
вмонтовано приймач і передавач. - Вибачте, що я не здіймаю бриля. Трохи
заважкий... Як я казав, я представник “Щоденного...”
- Що ви хочете? - насупився Дикун.
Репортер відповів чарівною усмішкою.
- Наші читачі будуть глибоко зацікавлені... - він схилив голову набік і всміхався
майже кокетливо. - Лише декілька слів від вас, містере Дикун.
Швидко, кількома звичними рухами, він розмотав два провідки від поясної
портативної батареї, застромив їх одночасно з обох боків свого бриля, торкнувся
за пружинку на ободі - і звідти вискочила антена, торкнувся за другу пружинку на
вершку бриля - і як хлопчик-стовпчик виплигнув мікрофон і, дрижачи, завис у
