репортера перед носом; висмикнув і надягнув навушники, натис на вмикач з
лівого боку бриля - і звідти задзижчало по-осиному, повернув вмикач з правого
боку - і до дзижчання додалося стетоскопне сопіння й шарудіння, заїкання й
раптовий писк.
- Алло, - сказав репортер у мікрофон, - алло, алло... - Раптом у циліндрі
задзвонив дзвінок. - Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я впіймав його.
Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже пару слів. Будь ласка, містере Дикун.
- Він поглянув на Дикуна з підлесливою і, здається, переможною посмішкою. -
Лише скажіть нашим слухачам, чому ви поселилися тут. Що змусило вас
покинути Лондон (не виходь з прийому, Едзель) так раптово. І, звичайно, про той
батіг (Дикун здригнувся: як вони взнали про батіг?). Нам усім дуже хочеться
довідатись, для чого батіг. А потім - що-небудь про цивілізацію. Наприклад: “Що
я думаю про цивілізовану дівчину”. Лише декілька слів, дуже коротко...
Дикун виконав його прохання цілком і повністю. Він вимовив п’ять слів і не
більше - тих самих індіанських слів, які чув від нього Бернард у відповідь на
прохання вийти до Архіспівальника Кентерберійського: “Гані! Соне eco це - на!”
І, схопивши репортера за плечі, обернув його задом до себе (зад був принадно
опуклий), примірився і дав стусана з силою й точністю чемпіона з футболу.
Через вісім хвилин у продажу на вулицях Лондона був новий випуск
“Щоденного радіо”. На першій сторінці був заголовок: “Загадковий Дикун вдарив
носаком по куприку репортера “Щоденного радіо”. Сенсація в Сурреї”.
“Сенсація відчувається і в Лондоні”, - подумав репортер, коли, повернувшись до
Лондона, прочитав газетний заголовок. До того ж, відчувається дуже болісно.
Якнайобережніше, кривлячися від болю, сів він до столу, щоб пообідати.
