прогуркотів на ствердження цих слів. Джон вивернув заступом новий шмат землі.
Чому померла Лінда? Чому їй дозволили поступово перетворитися мало не в
тварину, а потім... Він зіщулився. В цілований сонцем труп. Він поставив ногу на
заступ і люто загнав його в тверду землю. “Ми для богів, як мухи для хлоп’ят -
вбивають нас заради власної розваги”. Знову пролунав грім. Але той же Глостер
назвав богів вічно благими. До того ж, “сон твій кращий відпочинок, ти відходиш
часто в нього, і померти так боїшся, хоча смерть не більш як сон”. Не більш ніж
сон? Заснути. І можливо, бачити сни. Його заступ наткнувся на камінь, він
нахилився, щоб його підняти. А в тому смертному спанні якії сни присняться?
Дзижчання вгорі переросло в ревище, Джона раптом накрила тінь, - щось
затулило йому сонце. Він глянув угору, але його думки все ще блукали в тому
іншому світі, що був правдивіший від правди, все ще були зосереджені на
неосяжностях божества й смерті. Глянув ще раз угору і побачив низько над собою
рій машин. Вони налетіли, мов сарана, зависали в повітрі, а потім приземлялися
навколо маяка. Із черева цих гігантських коників виходили парами - чоловік у
білому віскозно-фланельному костюмі й жінка в ацетатно-шовковій піжамі (через
спеку) або в оксамитних шортах і напіврозстебнених блузках-безрукавках. Через
декілька хвилин десятки їх стояли широким колом округ маяка, витріщивши очі,
сміючись, клацаючи фотоапаратами, кидаючи Джону (як мавпі) земляні горіхи,
пакетики жувальної гумки, заправленої статевими гормонами. І з кожною
хвилиною, бо тепер потік, який линув через Гог-Бек, став безперервний, їхнє
число збільшувалося. Як в кошмарі, десятки ставали двадцятками, двадцятки -
сотнями.
Дикун відступив до маяка, ніби звір, загнаний у безвихідь, уперся спиною в
