стіну, поглядаючи то на одне, то на друге обличчя з безмежним жахом, як
людина, що зовсім знетямилась.
Вправно кинений пакетик жувальної гуми вцілив Дикуна в щоку. Раптовий біль
вивів його із заціпеніння - він очутився, несамовитий гнів охопив його.
- Ідіть геть! - закричав він.
Мавпа заговорила! Пролунав сміх і оплески.
- Молодець Дикун! Ура, ура! - А крізь гамір чулися викрики: - Покажи бича,
побичуйся.
Показати? Він схопив батога, що висів за дверима, і помахав ним, погрожуючи
своїм мучителям.
З юрби відповіли глузливими оплесками. Дикун погрозливо рушив до них.
Злякано закричала якась жінка. Лінія глядачів трохи відсунулась і знову
затвердла, стала непохитною. Свідомість переважаючої сили дала цим гулякам
відвагу, на яку Дикун не сподівався. Не знаючи, що робити, він зупинився й
оглянувся.
- Чому ви не залишите мене в спокої? - В його гнівному голосі прозвучала
майже жалібна нота.
- На ось мигдалю, присмаченого магнезієм, - сказав чоловік, що стояв прямо
перед Дикуном (перший, кого б відхльостав Дикун), простягаючи пакунок. - Їй-
Форду, смачний мигдаль, - додав він з непевною, улесливою посмішкою. -
Магнезійні солі зберігають молодість.
Дикун пакунка не взяв.
- Чого вам від мене треба? - допитувався він, зазираючи у вишкірені обличчя то
одного, то другого. - Чого ви від мене хочете?
- Бича, - безладно відповіла сотня голосів. - Покажи бичування. Ми хочемо
