ж мене!” - почув він. Нахабна лярва! Але - ой! - руки, що обвивали його шию,
напружені груди, дотик її уст! Вічність була в її очах і на устах. Леніна... Ні, ні, ні,
ні! Він схопився на ноги і як був, напівголий, вибіг на подвір’я. Край поля
купчилися сизі колючі кущі. Він упав на них грудьми, обнімаючи не оксамитне
бажане тіло, а оберемок зелених колючок. Вони впилися в нього тисячею
гостряків. Він намагався думати про бідолашну Лінду, якій сперло дух, про її
скарлючені пальці й невимовний жах в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся
пам’ятати... Але образ Леніни переслідував і володів ним. Леніни, яку він обіцяв
забути. Хоч як було подряпане й поколене його тіло, воно однаково відчувало її
присутність. “Любий, любий... Якщо й ти хотів мене, то чому ж ти не...”
Біля дверей на цвяху висів батіг, приготований на випадок наїзду нових
репортерів. Оскаженівши, Дикун схопив батіг, розмахнувся - і вузлуваті ремені
врізалися в його тіло.
- Потаскуха! Курва! - кричав він за кожним ударом, ніби батожив Леніну (а як
несамовито, і сам того не усвідомлюючи, він бажав, щоб це була вона!), білу,
теплу, напахчену, безсоромну. - Шльондра! - і кликав розпачливо: - О Ліндо,
прости мене! Прости мене, Боже! Я поганий, я лихий. Я... Ні, ні, ти шльондра, ти
курва!
Зі своєї хитро обладнаної в гаю схованки, за триста метрів від маяка, Дарвін
Бонапарт, найдосвідченіший фотограф, за дорученням корпорації
стереоконтактних фільмів спостерігав усе те самобичування. Його терпіння й
уміння накінець були винагороджені. Три дні просидів він у дуплі штучного дуба,
три ночі плазував на животі по вересу та в кущах дроку, маскував мікрофони та
присипав сірим піском дроти. Сімдесят дві години тягот. Але тепер настав
