Проте травма, якої зазнав куприк репортера “Щоденного радіо”, не залякала
репортерів із нью-йоркської “Таймс”, франкфуртського “Чотиримірного
континіуму”, “Фордівського наставника” й “Дельта міррор”. Вони навідалися того
дня на маяк, і Дикун зустрів їх ще непривітніше.
- Дурню ти заплішений! - кричав репортер “Фордівського наставника” з
безпечної віддалі, потираючи свій зад - Прийми сому!
- Забирайся геть! - посварився кулаком Дикун.
Репортер відступив далі й знову закричав:
- Прийми пару грам - і зло перестане бути реальністю.
- Кохатва іяттокія! - відповів Дикун погрозливо й насмішкувато.
- Біль - то ілюзія...
- Та ну? - схопив Дикун товсту ліщинову палицю й пішов у наступ.
Представник “Фордівського наставника” дременув до свого гелікоптера.
Після цього на деякий час Дикуна залишили в спокої. Декілька гелікоптерів,
правда, якось прилетіли й зацікавлено кружляли навколо маяка. Дикун випустив
стрілу в найближчого й настирного. Стріла пробила алюмінієву підлогу в кабіні,
почувся зойк, і машина враз шугонула вгору. Інші з тих пір шанобливо трималися
на віддалі. Ігноруючи їхнє надокучливе гудіння, Дикун (в уяві він прирівнював
себе до стійкого індіанського жениха з Мацаки, який заради дівчини не злякався
кровожерної мошви) скопував ділянку, що мала стати городом. Незабаром
гелікоптерна мошва, очевидно, знудилася і відлетіла геть. Годинами небо над
Дикуновою головою було чисте, тихе, навіть було б німе, якби не жайворонки.
Було безвітряно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Увесь ранок аж до обіду
він копав, а тепер, простягшися на підлозі, відпочивав. І раптом перед ним постав
образ Леніни - живої, в черевичках, панчохах, оголеної й пахучої. “Любий, обійми
