лісу. При цьому співали пісні-заклинання. Опісля відбувалося "поховання Шуляка- чорного птаха" (тобто смерті) в лісі. В обряді не брали участі чоловіки, лише жінки, з ними могли бути діти шести-семи років.В українців склалася ціла система уявлень про смерть і потойбічне життя, вона керувала мораллю і вчинками людей, їхнім ставленням до живих батьків і вшануванням померлих. Для народної свідомості багато важило те, щоб у похоронах було дотримано всіх звичаєвих норм. Різні села могли мати свої обрядові відмінності, але обов'язковою для всього народу була вимога ритуального поховання: зі сповіддю, оплакуванням померлого, проведенням його на кладовище в останню путь і з поминками. Тому й журиться козак на чужині, що не буде там кому його оплакати, тобто поховати як належить.Козака, вбитого на полі бою, ховали його товариші, якщо не було можливості завезти небіжчика додому. Коли ж із якоїсь причини люди не ховали померлого козака, похорони йому в думах "одправляли" птахи та звірі. Переважно це були вовк, орел, сокіл і ворон. У думах та історичних піснях подається типова картина: помираючий у полі козак, у ногах його вірний кінь стоїть, а в головах чорний ворон кряче.
Утікач із турецької неволі в думі "Втеча трьох братів із города Азова" просить птахів зачекати, поки "душа козацька з тілом розлучиться":Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,Із-під лоба чорні очі висмикати,Попід зеленими яворами ховати І комишами укривати...Та жовту кість по чистому полю будете розношати,Бо нікому буде мене в сирій землі поховати.Попри суворий натуралізм зображених картин, навіть у самій сцені смерті просвічується ідея нескінченності життя, його вищого сенсу.Фольклорні твори засвідчують тотемне походження образів птахів і несуть у собі відгомони давнього обряду тотемного жертвоприношення. Розтинання мертвого тіла становило в давнину частину жрецького ритуалу, який означав символічне повторення первородного вбивства й розчленування жертви, в результаті чого колись постав світ.Над річкою ворон кряче,Михеєва мати плаче...— Не плач, мати, не журися!Не дуже 'то постріляно:Головонька начетверо,А серденько нашестеро,А ножечки на гишечки,Біле тіло, як мак, міло.Поїдання частин тіла жертви й пиття крові також входило до ритуалу. З усіх птахів ворон найкровожерніший. Розповідають, що зграя воронів літала за військом, передчуваючи великий бенкет.Кровця сліди заливає,Чорний ворон залітає,Тоту кровцю ізпиває.Сідаючи на мертвого й випиваючи кров, ворон продовжував життя — життя не окремої особи, а вічне, вселенське, яке становило мету й сенс стародавнього жертвоприношення.Сороки й ворони — віщі птахи. Віщункою ворона виступає в чарівній казці. Віддав батько сина в науку до чарівника, щоб усякої мови навчився: чи пташка заспіває, чи кінь заірже, чи вівця бекатиме. Пройшов рік, захотів забрати чоловік свого сина, а вчитель із нього триста карбованців узяв. От ідуть вони дорогою, а ворона летить і кричить: "Син буде ноги мити, а батько воду пити". "Про що, синку, ворона кричить?" — питає батько. Сину соромно було признатися: "Не знаю, — каже, — батьку". "Тьху, який дурень! І за що я віддав триста карбованців?". Наприкінці казки розповідається, як син після важких випробувань оженився на царівні й сам став царем. І якось прийшов на царський двір разом з іншими жебраками його батько. Цар наказав нагодувати прохачів і спати покласти. Вночі батько захотів пити і почав шукати воду. Знайшов миску з водою, де цар ноги мив, і напився. І впізнав цар свого батька, згадавши вороняче каркання.Приносить чутки "на хвості" й сорока. "Сорока скрегоче, бо гостей хоче", — кажуть.Однак сорок і ворон не люблять за те, що від них швидше можна чекати поганої звістки, ніж доброї. Діалектні назви ворона "гроб", "гробар". У російських голосіннях смерть залітає у вікно чорним вороном. У болгар ворон сповіщає про смерть криком "кро-кро!" (тобто "кров-кров") або "гро! гро! гро!" (гроб, гроб, гроб); у поляків — "Ішр-ішр!" ("труп!"). Щоб запобігти лихові, поляки тричі плюють услід вороні, а в Галичині воронові кажуть: "Тьху, пек тобі та осина! На голову, на зуб та на короткий вік закрач собі!".З образами сороки й ворони пов'язаний мотив злодійства. Сороки полюбляють блискучі речі й викрадають їх, щоб заховати у своє гніздо. Вважається, що у воронячому гнізді має бути золото й срібло. Вірять, що людина стане злодієм, якщо з'їсть серце або м'ясо ворона. У легенді ворон викриває перед Богом св. Петра своїм криком "украв!" (а зозуля кричала "ку- пив!"). Каркання ворони й скрекотіння сороки обігрується у звуконаслідувальних жартах. Так, ворона, знайшовши кізяк літом, кричить: "Гувно!", а взимку, сидячи на мерзлому гної, каже: "Калач! Харч! Так-так!". А на запитання сороки: "Чи кисле?" — відповідає: "Дарма!".Утім, попри всі неприємні моменти, пов'язані в народній свідомості із символікою сороки та ворони, існує прислів'я, що засвідчує цілком позитивне ставлення до цих птахів: "Живи з сороками й воронами — вони у вирій не літають". Калина
Калина — один із найдавніших рослинних символів. Це знак життя, крові, вогню і смерті. Деякі дослідники пов’язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового древа, на вершечку якого птахи дзьобають ягоди, приносячи людям вісті. Найчастіше це соловейко, сокіл або зозуля — птиці віщі, причетні до світотворення або до потойбіч- чя. Та й саме древо пов’язує світ померлих зі світом живих.В українському фольклорі калина зустрічається дуже часто. І не тільки у фольклорі: українці й досі
