згодом сталася біда. Охороняючи обійстя, собака дав свою грамоту на зберігання котові, а той, гріючись, заліз у піч, де документ ненароком і згорів. Відтоді господар не дає собаці того, що їсть сам, — хіба які помиї чи замішані висівки, а кіт із собакою ворогують.Та існує ще й інша легенда, поширена в багатьох варіантах, — що люди саме і "їдять собачий та котячий хліб". Бог зійшов на землю подивитися, як там живеться. Зазирнувши до однієї господи, вийшов вражений побаченим: люди топчуть хліб, не шанують його. Те саме — і в інших. Вийшов Господь у поле (а колоски тоді були великі — від землі аж до вершка), захопив ізнизу колосок та й потяг догори, замірившись залишити невдячних людей і зовсім без хліба Собака та кіт прибігли якраз вчасно і почали просити Бога, щоб лишив "хоч їм потроху хліба". Відтоді хліба значно поменшало, й люди шанують його, проте їдять уже не свій, а "собачий і котячий".Роздвоєність образу собаки, його "нечистість" проявляється і в тих легендах та переказах, де йдеться про здатність відьом та упирів перекидатися собаками. Здебільшого відьма прибігає доїти сусідських корів у вигляді білого собаки (упир, навпаки, буває чорним): "Біжить біла здорова собака і дійницю в зубах несе". При цьому часто собака-відьма зберігає своє жіноче обличчя. Вона не дає змоги тому, хто за нею підглядає, якось зарадити видоюванню корів: гноєм заліплює очі, надовго залишаючи людину майже непритомною; від погляду собаки-відьми ворушиться на голові волосся, а сам спостерігач кам'яніє. Проте відьма набуває собачої подоби не тільки тоді, коли йде до чужих корів, а й прагнучи когось налякати чи поквитатися з ворогом. При цьому вона не може нікого вкусити, хіба що настрашить. Зустрівшись із людиною, собака-відьма поводиться теж як людина, чим не тільки дивує стрічного, а й доводить до переляку: доїть корову чи кобилу, б'є ломакою свого ворога, розмовляє. Часто відьма-собака може потерпати через свої витівки: знаючі люди (ковалі, чумаки, живі упирі) жорстоко карають відьом, іноді відрубуючи лапи чи вуха Відьма-собака оминає своїх кривдників, а забачивши здалеку — відразу набуває свого людського вигляду. "У одного чоловіка була мати відьма От вона раз зняла з неба зірку і зробилась собакою. Той чоловік вийшов вночі і бачить — чужа звірина по двору ходить. Він на неї почав кричати: "Пішла, пішла, поганко!". А вона стоїть собі, наче не чує! Він як схватить сокиру... — так їй і одрубав лапу. На другий день лежить його мати та квохче на печі без руки".Зрозуміло, що подолати відьму, яка легко стає собакою, може також собака. Проте не звичайний, а особливий — ярчук. Про ярчуків існує багато переказів: у народі вірили, що відвадити відьму можуть тільки так звані "мартинята" — собака чи півень, що з'явились на світ у березні. Із весною, буйною, "ярою" силою пов'язана й назва "ярчук". Ярчук — цуценя від третього покоління сук, які ощенилися вперше й першою приводили саме суку. В деяких місцевостях ярчуком вважають узагалі будь-якого первістка собаки. Коли ярчук виростає, то може кусати або навіть загризати відьом, чого звичайні собаки ніколи не роблять, бо не мають, як ярчуки, вовчого зуба. Рана від укусу ярчука дуже небезпечна й майже невиліковна. Крім відьом, ярчуки не бояться вовка й усіляких злих духів. Здебільшого відьма намагається знищити ярчука ще маленьким цуценям. Найпевніший спосіб урятувати від неї песика — викопати яму, посадити його туди і прикрити бороною (зазвичай осиковою), якої відьми бояться. Але виростити таке собача непросто — тому ярчуків особливо оберігали. Ведмідь
Ведмідь багато в чому схожий на людину: стоїть на задніх лапах, має сліди, подібні до людських. Отож у міфопоетичній свідомості з'явилася думка про спорідненість, спільне походження або створення ведмедя з людини. Або ж, навпаки, людини з ведмедя. Культ цієї тварини подекуди й донині існує в різних народів: у обських та суріутських хантів, айнів і нівхів, лопарів, бурятів, фінів, кавказьких горців, алтайців, киргизів, росіян... Ведмідь є символом багатства, родючості й достатку. Обські угри вважали, що бурий ведмідь приніс їм вогонь, ненці — що білий ведмідь навчив їх користуватися вогнем, евенки розповідали про ведмедя, котрий разом із вороном створював всесвіт. Ведмідь у казках і легендах є духом- оборонцем, духом- цілителем, утіленням душі померлого родича.Українці вважали, що, йдучи полювати на ведмедя, обов'язково слід поститися й молитися, а оббіловуючи звіра — змочити його кров'ю рушницю: тоді вона завжди стрілятиме влучно. Курейські кети, один із народів Сибіру, мали звичай брати на полювання підлітків. Мисливець відрізав шматочок ведмежого серця, занурював його у кров звіра й наказував синові з'їсти, промовивши перед цим: "Ти — сильний, мій батьку. Перемігши, сильніший за тебе, я стану ще міцнішим, моє серце буде ще міцніше від твого". Іноді хлопчика змушували, тримаючи за вуха, осідлати ведмедя, який іще ворушився.У росіян ведмедем лякали зовсім малих дітей: Чоконьки-бляконьки По полю ходили,Огород городили.Злой медведь,Не бери больших,Бери маленьких,Косолапеньких.В уявленнях українців, особливо жителів Карпат, ведмідь постає могутнім лісовим мешканцем, царем звірів, якого вголос і називати небезпечно. Тому цю тварину найчастіше кличуть "вуйком", "великим", "батьком", "Бурмилом", "старим", "мельником", "бортником", "лісовим чоловіком", у казках діє "Ведмідь-Набрід".В одній із українських казок ведмідь — це брат велета, якого вбиває головний герой: "Раптом до нього вискочив ведмідь: — Ага, попався мені до рук, злодію! Маєш знати — я брат того велета, котрого ти згубив! Я би тебе задушив одразу, але се буде мала кара. Хочу ще помучити, а тоді вже знищу. Йди й живи. Але
