тільки народився, сів на коня й поїхав шукати своїх сестер. Наприкінці казки Рачок знімає чари з царів, чоловіків своїх сестер, сам одружується з їхньою сестрою і коронується на царя "сімдесяти семи держав".В іншій казці ("Рак-Неборак і його вірна жінка") рак — зачарований леґінь. Він одружується з дівчиною, яка дає йому згоду за умови, що він вірно любитиме, й сама обіцяє чекати його доти, доки спадуть із нього чари і зробиться він назавжди чоловіком. А було це тоді, говорить казка, "коли раки уміли свистати". І хоча насправді раки не свистять, від них начебто чекають цього: "коли рак свисне", тоді відбудеться щось неможливе. Такий уявний свист поєднує раків зі зміями (також міфічними) та іншими істотами демонології. Саме свистом викликають персонажі легенд і казок нечисту силу.Чарівна казка ("Іван Богданець") подає образ коронованого рака Вира, страхіття, що має вигляд тулуба з відокремленою розкладеною головою. Герой казки Іван Богданець потрапляє до іншого світу, де мешкають раки. Шлях до цієї країни лежить через море. Перевозить туди Івана один із раків. Він і попереджає Богданця, що цар раків Вир (ім'я рака "Вир" — від вирію, країни померлих) — це тулуб без голови, якого не можна зачіпати. Пройшовши дві версти після того, як побачив тулуб, Іван надибує голову рака й торкає її палицею. Голова схопилася — та в тулуб. Почали вони битися. Лише завдяки "сильній" воді Іванові пощастило врятуватися й побороти рака. В основі творення образу лежить згадка про стародавній звичай ритуального похорону, який вимагав поховання всього тіла цілком, з усіма належними частинами (і особливо цілого кістяка). Якщо ж якоїсь частини не вистачало, померлого не ховали. Отже, в особі рака Вира ми маємо "нечистого", "заставного" мерця, тобто померлого без ритуалу, не оплаканого за звичаєм і тому перетвореного на зловороже людям чудовисько, втілення самої смерті, якої "не можна звоювати".Рух "задом наперед", невідповідність розташування і призначення частин тіла ("очі ззаду", "клешнями їсть"), німота — усі ці риси, притаманні ракові, вказують на його причетність до потой- біччя. У деяких місцевостях України, Росії та Білорусі рака вважали "нечистою" твариною, здатною перекидатися на чорта. Розповідали, шо під час грози, коли чорту немає куди подітися від блискавки, він ховається у воді, перекидаючись на рибу чи рака. У такого рака дуже червоні очі — його не можна брати до кошика й нести додому. Кажуть ігце, ніби край млина колись бачили величезного рака, завбільшки з шестирічну дитину. Позбутися його пощастило лише за допомогою замовляння. Миша
Миша — персонаж хтонічного походження. Як і змій, вона є символом нижнього світу, священною твариною підземного божества, подекуди її так і називають "гад", "гадина", "погань", "поганець". Тому в моделі світового древа під коренем часто зображують не змію, а мишу.За багатьма міфами, миша бере безпосередню участь у світо- творенні. Таку роль ця істота виконує у відомій казці про Куроч- ку-Рябу. Казка, поза сумнівом, є трансформацією прадавнього міфу про утворення світу з яйця, знесеного велетенським птахом-деміургом. Розбити золоте яйце зміг персонаж, полярно протилежний птахові, наділений однаковою з ним, але "анти- божественною" силою. Цікава космогонічна легенда є в індіанського народу чайпеваїв. Тут миша виконує таку саму роль, яку у слов'янських християнських легендах сатана: вона дістає з морського дна жменю землі, що потім розростається від божого подиху. Так утворюється земна твердь.Цікаво, що давні греки вважали мишей родичами зміїв. Пізніше, коли пекельний бог перетворився на диявола, мишу було віднесено до "нечистих" тварин. Не випадково існує і християнська легенда, за якою ця мала тваринка — не шо інше, як перевтілений диявол. У такій подобі він заліз до Ноєвого ковчега, щоб прогризти дірку й усіх потопити. Але Господь створив кота, який урятував людей і тварин, заткнувши дірку хвостом. За іншою легендою, миші з'явилися з тіла диявола, коли той луснув у церкві від запаху ладану. Ще одна цікава легенда розповідає про чорта, який спокушав архієрея і змусив його оженитися. Під час вінчання чорт хотів вилетіти птахом у вікно, але вікна і двері в церкві були зачинені. Він вдирався у скло й розлетівся на дрібні шматочки, які стали мишами...У цих легендах бачимо відгомін спільного для багатьох міфологій мотиву миші як хтонічної істоти, гцо співвідносилася з пеклом. Так, миша вважалася священною твариною єгипетського бога сонця Ра й давньогрецького Аполлона. Обидва ці божества спочатку були богами підземного світу й лише потім стали богами сонця. На думку дослідників, сонце в неолітичній міфології вважалося творінням підземного бога — володаря вогню. Розрізнення ж божественного (небесного) та нечистого (підземного) вогню відбулося значно пізніше. Твариною підземного бога вважали мишу також перські маги. Саме з цими уявленнями пов'язаний фразеологічний вираз "Гора породила мишу", адже гора — місце помешкання підземного божества.Оскільки підземний бог водночас вважався й богом-громови- ком, мишу пов'язують із грозою та вогнем. Кажуть: якщо миші втікають із хати — буде пожежа. В Україні вірили, що за поведінкою мишей можна передбачити грозу. Серед найдавніших міфологічних уявлень є і такі, за якими миші — то діти бога-громови- ка, скинуті ним на землю за провину матері. Під час падіння вони були обпалені батьковим вогнем, відтоді миші мають сіреньке попелясте хутро.До речі, споріднена назва миші в різних індоєвропейських народів, яка походить від праіндоєвропейського кореня "АИШ", з погляду деяких дослідників, буквально перекладається як "сіра". Це наводить на думку про давні заборони називати мишу її справжнім ім'ям. Такі заборони існували стосовно багатьох тварин, до яких ставилися з особливою повагою, або яких
