- Я тут не залишусь! Не хочу бути посміхом для чужинців!
- Маєте рацію,- заторохтіла вдова,-ходімо краще разом на прогулянку! Сьогодні ж перше травня! Дерева розквітають і пташки цвірінькають. Рука в руку підемо до зелені…
- Ні! - вперся старий.- Я залишусь тут! В ніяку зелень не піду! Ще не кінець світу! Побачимо, що буде у другому таймі!
Суддя сповістив кінець першого тайма. Натовп заворушився. Еман купив пляшку червоного лимонаду і галантно запропонував його Емільці.
Пан Начерадець обмахував котелком розпашіле лице. Він був мовчазний і замислений. Понурі думки обсіли його голову: “Я стара людина! Я хвора людина! Треба їхати до Кардових Вар. А втім, нікуди не поїду! Мені вже ніщо не допоможе! Я труп, абсолютний мертвяк!”
ЧИ ВДОВА ОБІЙМАЛАСЯ ЗА ПРАВИЛАМИ?
“ВІЗЬМИ ЦЬОГО МАЛОГО ПАНА НА РУКИ!”
ТА ІНШІ ПРИГОДИ
У другому таймі наша команда заграла впевненіше. Послухаймо, що про це каже Гучномовець:
- Паші хлопці знайшли свою гру. Починає проявлятися зіграність! Ми маємо перевагу на полі, та поки що це нічого не варте, бо рахунок лишається незмінним! Фатальне невезіння переслідує наших нападників! Майстри, а рахунок не можуть зрівняти! Мені це вже потроху набридає!
Думку Гучномовця поділили всі тридцять тисяч глядачів. Смутний настрій охопив усі трибуни. Де-не-де почали спалахувати старі незгоди між прихильниками окремих клубів. Пан Начерадець заявив двом десяткам болільників, що він подасть на них скаргу у суд за образу честі.
Червононосий спартанець ганив напад збірної, який складався начебто з самих славістів. За таких обставин, казав він, Сильни не зможе зіграти. Він висловив також підозру, що Сильного весь час затирають й в цьому є якась політика.
Еман, дивлячись пронизливо на його червоний ніс, підкреслив між іншим, що колись давно один пан дістав від нього за такі слова на горіхи.
- Це було,-додав він,-двадцять першого вересня. Той пан пам’ятає цю дату досі.
- У кожного з нас є свої спогади,- підтвердила мрійно вдова,- без спогадів молодості наше життя було б бідним!
І обернулася за підтвердженням до Емана-старшого.
- Ну то й що?- відповів пан Габаско сухо.
І тут Еман відчув, що хтось чи щось плутається у нього під ногами. Якийсь голос проскрипів від землі:
