- Ніякого освідчення! - зарепетував старий.- Це все ваші вигадки…
- Ба ні,- промовила вдова,- жодних вигадок, а найчистіша правда. Закони республіки не дозволяють знущатися над удовами. Пан Гоєр забив гол і сквитав рахунок, а ви освідчилися в коханні, ось вам хрест!
У відповідь пан Габаско жалісно застогнав.
- Не панькайтесь з нею,- сказав Еман презирливо,- і ходімо. Рахунок уже не зміниться…
Він обережно поставив малого чоловічка на землю, узяв батька під руку і потя?нув зі стадіону. Слідом ішли пан Начерадець і пан Шефелін.
Вдова закричала їм наздогін:
- Він освідчився на тридцять сьомій хвилині другого тайма! Запам’ятайте це. Я, коли буде потрібно, доведу це перед судом…
Коли вони протислися натовпом і опинилися біля виходу зі стадіону, до них приєднався пан Сало. Ухопивши Ема-нову правицю обома руками, він сказав:
- Ще раз тисяча подяк, благородний юначе. Я вам віддячу. Будете мати добру згадку про мене…
Чоловічок піднявся навшпиньки, і коли Еман до нього схилився, таємниче зашепотів:
- Пошлю вам отоманку. На справжньому кінському волосі. Оббиту жовтим батистом. З китицями по боках. Чудова річ. Будь ласка, не відмовляйтесь. Буду дуже ображений. Ця отоманка пам’ятна. Одна визначна особа з найвищих кіл віддала її нам у заставу. Не смію назвати її ім’я. Видатна особа отоманку не викупила, і я придбав її на аукціоні. Прийміть цей дарунок від мене. Отоманка - конче потрібна річ для молодого подружжя. Коли ви на ній зі своєю дружи^ ною відпочиватимете, згадайте часом, будь ласка, пана Сала, який назавжди збереже про вас вдячну пам’ять…
Сказавши це, чоловічок зник у натовпі, як добрий дух.
- Це, напевно, дуже хороша людина,- зауважив пан Начерадець.
- Аби тільки в тій отоманці не було блощиць,- додав скептично пан Шефелін.
Еман-старший не сказав нічого. Він був смутний і задумливий. Гладкий шеф також був не в гуморі. Він попрощався з усіма, кажучи, що в нього голова повна турбот і що він іде до кав’ярні, щоб трохи розвіятися.
СМУТОК
СТАРШОГО КЕЛЬНЕРА
Пан Начерадець зайшов через обертові двері до бару. З хмари диму виринув старший кельнер. Мав засмучений вигляд. Великі мішки темніли під його очима, а щоки тряслися, мов холодець. Низько вклонився постійному відвідувачеві, наскільки дозволяв йому випнутий живіт, подивився віддано на пана Начерадця, тяжко зітхнув і сказав:
- Так що, знову ми сплохували, пане Начерадцю?
