Гладкий шеф кивнув головою і подався на своє місце.
Кельнер пішов слідом, просичавши своєму помічникові, який носився поміж столиками:
- Франце, по-віденському у склянці панові Начерадцю!
Витерши спітніле чоло хусточкою, він розважав далі:
- Я там не був і добре зробив, слово честі… Пан доктор Карпе розповідав, що це було невтішне видовище. Картина загального лиха, як висловився пан’доктор Карпе.
- Авжеж,- засинів пан Начерадець,- неподобство та й годі! Правлять за це десять крон, хіба це не безстидство? Десять крон сьогодні ще треба заробити! Один гол, таким чином, коштує п’ять крон! Ну, хіба це чесно?
Старший кельнер меланхолійно притакнув.
- Що ж,1-зауважив він,- команда може мати свої слабкі часи, періоди невезіння. Не завжди щастить викластись, показати все, на що ти здатний… рахунок, будь ласка!… Але цей безнадійний напад, просто боляче дивитися, я вам скажу! Франце, обслужи ту даму! Я був певен, що Свобода заб’є гол. Та де там! Навіть і не почухався!.. Франце, цей пан хоче сигарети, я тобі, гультяю, намну вуха… Добре ж ми виглядаємо, я вам скажу…
Махнувши рукою, кельнер додав:
- Я кидаю роботу. Остогиділо. Ноги не слухають. Доволі я вже тут натанцювався. Весь наче розбитий… рахунок, будь ласка, зараз!.. Я дещо собі заощадив. Маю на думці будиночок у моєму селі. Там так хороше - будь ласка, колись нас відвідайте. Зелень, повітря, купання. Десять хвилин від вокзалу… Прекрасне місце для лікування нервів… Франце, я тобі покажу, світ ще не бачив такого нехлюя. Ну й персонал тепер, прости господи!… Там можна було б організувати прекрасний пансіон. Шукаю для цього компаньйона. Це чудовий об’єкт. І гараж можна було б там побудувати - кращого місця і уявити собі не можна… І футбол там також є - і досить пристойний, я вам скажу. Аматори зараз грають краще, ніж оці високооплачувані зірки, бо грають від душі… рахунок - будь ласка - момент!
І старший кельнер почвалав до інших столів. Пан Начерадець роздумував над своєю кавою:
“Має рацію той старший, нічого іншого не залишається робити! Так уже не можна жити: ганьбитися перед закордоном за таку гру. Я весь час ка&у і повторюю, як мені соромно, ніхто мені не повірить, перед усім світом мені соромно, я вже не хочу все це бачити на власні очі”.
Він запалив сигару і задивився на сині хмаринки диму.
“А взагалі, чого це ти так засмутився, чого ти береш це так близько до серця, пане Начерадцю? - напустився він сам на себе.-А я й не засмутився, я не беру цього близько до серця, їй-богу… Що вони мені? Більше вони мене не добачать, хай я буду останній негідник, коли хоч ногою ступлю на стадіон. Платити й переживати - це вже над мої сили. Годі вже наді мною знущатися! Пані Начерадцова каже правду - їй-богу, вона має рацію. Буду сидіти вдома і бесідувати з жінкою. Тільки про що з нею балакати? Ніяких розмов з жінкою! Та ну вас усіх, відчепіться од мене!
І взагалі… Я поїду звідси, всі їдуть звідси, чому б я тут мав залишатися. Хіба ж я не знаю, хто я, я ж хвора людина, чи довго ще протягну? Ви мені зовсім не співчуваєте, я це добре знаю, я це добре бачу…”
