як належить досвідченому майстрові міжнародного класу, забив перший гол гостей.
Пан Начерадець вибалушив очі і роззявив рота. Всередині у нього ніби щось обірвалося. Він раптом відчув, що вже старий, і захотів померти.
Еманові вуста широко розтулились, бажаючи повідомити всьому світу, що “Славія” дістала гол. Його руки вже звелися для оплесків. Але тут Еман подивився на шефа і побачив людину в глибокому розпачі. Еман відвернувся, і руки його опустилися.
На трибуні неспокійно затупотіли. Славістські жінки верещали, вимагаючи, щоб їм видали голову центрального півзахисника, який був винен у цій трагедії. “Спартанці” аж захлиналися від насолоди. “Вікторіанці” упали в обійми “спартанців” і зловтішно раділи.
- Оце так гол!
- Які молодці віденці!
- Га-га-га! А що, з’їли?
- Так вам і треба, чемпіони!
- “Адміра” - ура! Наклепайте їм ще!
Ці богохульні вигуки викликали болісні почуття в серці одного дідугана, лисий череп якого блищав у сяйві призахідного сонця. Він погладив тремтячою рукою сиву бороду і сказав, звертаючись до натовпу:
- Громадяни! Що чують мої вуха? Чужинцям ви проголошуєте славу, їхній зброї бажаєте успіху, а власній -* поразки? Схаменіться! Адже ви сини чеської вітчизни!
Застережливі слова шановного пана впали на неродючий грунт. Загрубілі серця “спартанців” і “вікторіанців” сприйняли його звертання з неприхованим глумом. Вони порадили дідуганові не клеїти дурня.
- Ми,-сказали вони,-ні за кого. Ми не фанатики, “Адміра” демонструє європейський клас, показує майстерність. Ми любимо науковий футбол. Нас верне від славістського чванства. Недооцінка супротивника себе не виправдовує. Ми хочемо, щоб у віденців лишилося про нас найкраще враження. Ми доброзичлива і дисциплінована публіка.
- Біда,- залементував дід,- яких синів породила чеська земля! Хіба це чехи? Хіба це слов’яни? Чому мої нещасні очі мають дивитись, як слов’яни повстають проти слов’ян? Згадайте, як ми стогнали в лещатах чорно-жовтої австро-угорської гідри, яка… але що з вами говорити? Ви зрадники, і мені соромно за вас.
- Ви маєте рацію, пане,- приєднався до нього пан Начерадець.- Це типовий вияв нашої слов’янської незгурто-ваності. Це роблять оті фірми, спортивні спілки і клуби. Кожний віддає перевагу іноземному дрантю перед нашим добрим товаром. Я з вами згодний. Якщо й надалі ми будемо такі, то втратимо абсолютно все. Я завжди казав це, але хіба їм доведеш? Вони так чинитимуть, аж поки ми не втратимо так важко здобуту самостійність. Згадайте лише, як загинули полабські слов’яни. Та що там балакати. Як кота не кидай, він однаково впаде на ноги.
Дід підозріло подивився на пана Начерадця. Оцінивши його зовнішність, дійшов висновку, що пан Начерадець не може щиросердо захищати інтереси слов’янства.
