Одразу після цього суддя дав свисток, сповістивши про кінець матчу. Щасливі болільники вибігли на поле.’ Молодь обступила гравців, палаючи бажанням поляскати їх по спині. Пан Габаско помітив, що його шеф зник. Знайшов його очима аж на полі, коли той підіймав здорованя Свободу на плечі, Йому пощастило це зробити тільки з допомо
гою кількох вболівальників. Почервонілий від напруження, пін побіг зі своєю ношею до роздягальні. За ним галопом скакав слов’янський дід, котрий в такий самий спосіб заволодів автором другого гола, паном Пучем. Дід біг за паном Пачёрадцем з виразом повного блаженства на обличчі.
“Мій шеф несповна розуму,- зневажливо подумав Еман,- хіба таке личить шефові фірми готового одягу та гумових плащів?”
У нього не було часу висловити цю ідею вголос, тому що гладкий шеф наблизився до нього в супроводі слов’янського діда. Обидва спітніли й відсапувалися, наче носороги.
- Пане,- звернувся дід до пана Начерадця,- я вас образив. Пробачте, ради бога! Я не хотів цього і жалкую, що так сталося. Я гадав, що ви належите до лав наших одвічних ворогів, які жадають нашої загибелі. Тепер я бачу, що ви свідомий патріот. Ідіть до мого серця, вірний чеху!
Він стиснув пана Начерадця в обіймах.
- Дружба до смерті,- сказав товстун,- я вже все забув. Ми, пане, повинні триматися разом, бо ми однієї віри, одних переконань.
Еман потягнув пана Начерадця за піджак.
¦- Може, підемо, пане шефе,- промовив похмуро.
Дід відпустив пана Начерадця. Ще деякий час вони стояли на місці, тримаючись за руки, закохано дивлячись один
одному у вічі. Нарешті відірвалися один від одного і розійшлися, махаючи капелюхами.
- Це, напевно, культурна людина,- похвалив пан Начерадець незнайомого діда.
Еман уперто мовчав. Крокував, застромивши руки в кишені, і насвистував.
- Ну, а що ви? Що ви на це скажете?- спитав пан Начерадець.
- А про що я маю говорити?- відповів Еман.
- Про цей матч що ви скажете?
Еман сплюнув елегантною дугою і недбало кинув:
- Нічогенька гульня.
- Що ви сказали?-загрозливо заревів пан Начерадець.
- Ну, досить цікавий мате
