- А що таке?- забурчав він непевно.- Я повинен такі речі пам’ятати?
- То я допоможу твоїй голові. Емілька народилася через шість місяців після нашого весілля. Тепер скажи мені, як це сталося?
Пан Шефелін пошкрябав підборіддя і збентежено шморгнув носом.
- Скажи, нелюде, скажи,- гриміла дружина.- І дивись мені у вічі!
Пан Шефелін потягнув себе за вуса і забурмотів:
- Я того… Чому я маю про все пам’ятати? Отже, народилася через шість місяців після весілля, можливо, я не суперечу, і дай мепі спокій! З вами хіба можна говорити, на одне слово у вас десять, щоб на вас тисячу подвійних громів… коли дивлюся, як хороше у людей, лише навколо мене такі жшки-відьми… боїшся навіть слово уголос мовити…
Він сказав це страждальницьким голосом і потягнувся до капелюха.
- Зачекай, куди це ти намірився?- зупинила його дружина.
- Піду до приятелів трошки розвіятися,- сказав пан Шефелін,- бо з вами життя немає…
- Ні до яких приятелів ти не підеш, я тобі не дозволю! Спершу скажи мені, як це сталося, що Емілька народилася через шість місяців після весілля, а потім йди, куди хочеш. То скажеш?
Вуста пана Шефеліна щось забелькотіли, з чого випливало, що звісно… це було вже давно, тоді були інші обставини, про це так просто не можна говорити…
- А втім,- додав він,- я це виправив, як чесний мужчина. Весілля все покрило, бо я знав, що належить зробити.
- Так,- зауважила жінка ущипливо,- ти знав, що належить робити, коли моя покійна матінка тебе повчила.
Пан Шефелін зупинився і спитав, як це треба розуміти.
Дружина охоче допомогла йому пригадати.
- То ти вже забув, як моя покійна матінка, дай їй господи вічний спокій, ганялася за тобою навколо будинку з мітлою, перш ніж ти пристав на все?
- Та дай вже мені з тим спокій,- відігнав од себе пан Шефелін спогади з молодих років,- у мене вже голова гуде. Але тому шибенику я це не подарую. Він побачить, на що здатний Шефелін. Я його… чорт забирай… я йому…
- Що ти хочеш зробити?
- Він мусить повернути дівчині честь, бо інакше…
Дружина схвалила його наміри, але попередила:
