- Маєш рацію, Вілеме,- підтакнув Еман-старший.- Як пригадаю… Мені було не по собі, коли ти зчинив тут бешкет. А найгірше знаєш що?
- Що? ‘
- Відгадай! *
- Не знаю, здаюся.
Пан Габаско знизив голос до таємничого шепоту,
- Найгірше те, що тут у нас живе така потолоч… Ти б мене, скажімо, прибив, а я би не знайшов на це свідка. Так, хлопче, тут таке робиться. Коли щось діється, так кожен встромляє свого носа, але коли дійде діло до свідчень, так усі втікають. Отакі тут люди! Коли б я все розповів, ти б не повірив.
Пан Шефелін похмуро зауважив, що у них у Нуслях не краще. Свідка у суд не затягнеш навіть парой> волів.
Пан Габаско підморгнув своєму співрозмовникові і стусонув під ребро.
- Ти й я,- хихотнув він,- ми два горілчаних брати.
- Авжеж,- підтакнув пан Шефелін,- нас уже ніхто не розведе, будемо вірні один одному!
Старі обійнялися. Могутній спів виринув з їхніх горлянок:
“Добре жити на божому світі, ла-ла-ла!”
“Ну й ну,- гомоніли в старому будинку на Цимбурковій вулиці,- у Габасків знову веремія!”
- Одначе тепер,- сказав пан Шефелін рішуче,- тепер я вже мушу йти. Досить уже цієї тульні!
- Вілеме! - застогнав пан Габаско.- Ти хочеш мепе покинути? Але я ще з тобою не наговорився, Вілеме!
- Нічого не буде,- вперто наполягав новий приятель,- я сказав - і кінець, і годі! Мушу йти до своєї жіночки.
- Нащо тобі жіночка, коли ти маєш мене, Вілеме?- запротестував жалісно пан Габаско.
Пан ІПефелін значуще закліпав очима. 41
- Жіночка, знаєш…- почав він таємниче.- Жіночка надзвичайно сувора. Жіночка Вілема покарає, що він так попустив себе…
- Он як!-зрозумів Еман-старший.- Тоді нічого не вдієш.
- Такі вже справи.
