Ну, принаймні сьогоднішній день є комфортним, і це вже привід для маленької радості. «Нема поганої погоди - є не по погоді вдягнена людина» - каже англійська приповідка. А оскільки вдягнений я по погоді, то й погода мені здається прекрасною, трохи покращуючи настрій.
Бувають у листопаді такі тихі дні, коли небо утворює дах над головою. Мокре листя блищить нічним дощем, але повітря майже тепле й пахке. Зовсім не холодно, а якось так бадьоро й затишно. Липа у дворі натру сила довкола себе золотаве коло й дихає свіжістю чорного гілля. Дітлахи в синіх і червоних в'язаних шапочках вовтузяться біля гойдалок, і ноги мої ступають легко, наче під музику. Я люблю такі дні - глибокі та прозорі. Люблю тепло вдягнутися й піти гуляти на схили Дніпра. Опале листя шурхотить під ногами й лишає за собою пряний запах вологої землі. Далеко внизу маленькі білі пароплавчики із залишками яскравих літніх прапорців безпорадно туляться до гранітного парапету, як цуценята. Погляд котиться за соснові бори лівого берега, притрушені легким гаптуванням напівпрозорого туману. А навколо - лискуче, чорне гілля голих каштанів. І я люблю цей чорно-білий, чистий конструктивізм пізньої осені. Він затягує медом рани й подряпини в моїй душі, обволікає молочними киселями гострі кути мого мозку, я втягую носом його цілющі аромати, п'ю очима, душею, тілом. І мені стає легше. От і тепер я віддаюся спостереженню цієї сумної, декадентської пори року, в якій запах зів'ялих квітів і мертвого листя дає можливість разом із природою поринути в тихий спокій мудрої зрілості. І от вже ніякі недолугі думки та емоції не тривожать мене.
Я - сама мудрість і спокій, врівноважена структура з квадрильйонів клітин, що йде вулицею Московською до метро «Арсенальна». І навіть сама назва вулиці «Московська» не викликає у мене бажання придумати їй іншу назву, як це часто трапляється з іншими проявами окупаційних топонімів, перейменувати її, приміром, у вулицю Гонти чи Дмитра Донцова.
Ні, зараз мені начхати. Зараз я - сама врівноваженість і спокій. Починає накрапати дрібненький дощик. Я йду повільно й обережно і нікого не чіпаю. Люди, що поспішають у своїх справах, обганяють мене з легкістю, і я не складаю їм ніякої конкуренції. Хай собі біжать... Я бачу їхні потилиці, підняті коміри, парасольки, кепі... Я чую їхні запахи: цигарчаного диму, парфумів, котлет, котів, смаженої риби, сечі, гівна, ліків, сперми, плісняви, молочниці чи невипраних шкарпеток... І в кожного ж своя доля, і кожен з них окрема планета і цілий світ. Бо як у краплині води відбивається увесь океан, так і в людині відбивається увесь Всесвіт!
Хр-р-р-р, тьху! - жовтувата й жирна, як качине гузно, пляма мокротиння падає на асфальт праворуч, трохи попереду мене. Я встигаю побачити її кутовим зором, і вже за мить мене обганяє двійко молодиків у турецьких шкіряних куртках і дебільних шапках ADIDUS, що ними повне все місто.
- Я учора тьолку зняв... Повний пиздець! Брала в рот так, що я охуїв, можу телефоном поділитися, - один з молодиків докурює цигарку й кидає недопалок просто собі під ноги. Інший пригощає його жувальною гумкою, і обоє шпурляють порожні обгортки просто на тротуар.
«Стійте, - кидаюся я за ними услід. - Жлоби! Уроди! Недолюдки! Нумо, швидко зупинилися, підняли з тротуару своє гівно і кинули його в урну! Он вона стоїть! Хіба важко це зробити? Хіба важко не колупати, не різати і не розписувати сидіння в автобусах і трамваях, не бити лампочки у під'їздах? Не плювати собі під ноги, не залишати по собі склянки-бан-ки-пляшки на природі? Не палити багаття у сухому лісі? Не рубати тополю, не ламати калину? Не «їбати тьолку», а «кохати дівчину»? Що ви залишите своїм дітям? Суржик, смітники, Жана-Клода Ван Дамма, обгортки від жуйок «Турбо», повністю оновлену «Шкоду»? Кока-колу, лізинг, в'єтнамські босоніжки, китайські годинники, чеченську мафію, буркіна-фасоський різновид СНІДу? Імплантанти, еректори іноземного виробництва, дошки Євмінова, аплікатори Кузнєцова, автомобілі кращих західних виробників за цінами кращими за середньоєвропейські? Цигарки «Ґолд» у твердих упаковках, кольорові горошини «Скітлс»? Чи ви впевнені, що ваші діти відкриють для себе «Тампакс» і будуть щасливі, як проголошує реклама? Помиляєтесь, суки! Поми... ». І тут я отримую потужний удар у щелепу, який валить мене з ніг. Я підлітаю щонайменше на півметра над землею і хряпаюся на мокрий, запльований тротуар, вкритий пошматованими газетами з портретами політичних діячів, зірок шоу-
