бізнесу й порнозі-рок (що, зрештою, одне й те саме). Перед самим носом у мене опиняється обгортка від батончика «Баунті». «Чому ви навчите своїх дітей? - не вгамовуюсь я, вдихаючи шоколадний аромат «ніжної насолоди» і борсаючись у порожніх пачках цигарок «Мальборо», «Кемел» і «Прима», що не може не радувати, бо вітчизняний бренд склав іноземним гідну конкуренцію. - Чи любитимуть вони раннього Тичину й живопис епохи пізнього італійського Ренесансу? Міфи давньої Греції та абстрактну творчість австралійських аборигенів?». Удар ногою доводиться прямо у центр тулуба під дих. Я відчуваю, як усередині щось розривається: може, то душа від невмолимої туги за гармонією всесвіту, а може, звичайна селезінка. Проте я не здаюся... «Чи знатимуть вони про Бодлера, Рембо та Гайдеґера? Чи щось промовлятимуть їм імена Данте, Сковороди, Брюховецького, Петра Могили, а також Садовського, Старицького, Нечуя-Левицького, Тарковського Андрія і Арсе-нія із кревняками, раби Божої Заньковецької, Кобилянської, Квітки-Основ'яненка, Котляревського, Затиркевич-Карпин-ської із усіма Тобілевичами разом узятими... Чи згадуватимуть ваші діти-жлоби у царствії своєму про Лао-Цзи, Фран-суазу Саган, Ден Сяо Піна, Сунь Ят Сена, Кім Чен Іра, Хенк Сам Ріна, Мао Дзе Дуна, Сунь в Чай Хуя...» - вихекую я разом з матюками і шматками печінки, бо вони й звучать найпри-родніше: спробуйте-но самі чітко вимовити В'ячеслав Ростро-пович чи Галина Вишневська, коли тебе копають ногами по ребрах. «А чи розкажете ви їм про Андруховича - велета сучасної української літератури, генія вітчизняного постмодер-ну!?» - ця фраза вилітає у мене з рота разом із двома передніми зубами і кривавою юшкою... «Рябчук! Рябчук!» - волаю я з останніх сил, бо знаю, що десь тут неподалік знаходиться редакція журналу «Всесвіт», де за сумісництвом працює редактор літературного відділу журналу «Сучасність» Микола
Рябчук, який і посприяв, аби романи Андруховича «Рекреації» та «Московіда» вийшли саме у цьому журналі. (Довідка для необізнаних: ледь не написав «необрізаних» із часопису «Четвер». Рябчук Микола (Юрійович) - український письменник, поет, критик, перекладач. Народився у Луцьку 1953 року. Закінчив львівську політехніку та Літературний інститут імені Горького у Москві. Довгу зиму 70-х років провів у смутку й нонконформізмі, будучи класичним зразком суспільного аут- сайдерства та самітництва (покоління двірників). У набитому забороненою літературою холодильнику Рябчука зберігався портрет маршала Брєжнєва (варіант висилки на Сибір). Працював монтером колії, електрослюсарем, монтером у театрі, вантажником. Нині - літературний авторитет).
Я приносив Рябчукові свої вірші й оповідання, але він нічого не взяв. «Сирувато», - відповідав він мені. «Сірувато», - читав я по його очах справжнє ставлення до віршів. «Хєрова-то!», - думав про себе, проте мав надію, що він таки людина гарна.
Ось чому в останні хвилини свого життя я волав до нього! Бо хотів, щоб на власні очі побачив цей авторитетний літредактор передчасну смерть молодої творчої особистості (яку треба було підтримати у важкий момент становлення), від рук і ніг тотальної жлобізації суспільства за часів первинного накопичення капіталу. І мріяв я, що хоч в останні хвилини мого життя, він підхопить мене на свої досвідчені редакторські руки і промовить, дивлячись у мої запухлі й згасаючі очі: «Я надрукую два твої вірші «Генеалогію алкоголізму» і «Лагідну дебілізацію». І тієї ж миті вдячна посмішка торкнеться мого роззявленого в агонії, розірваного рота й останнє «Дякую» з душею відлетить на небеса. «Надрукую посмертно!» - розчулено промовить Рябчук, змахуючи скупу редакторську сльозу, і навіки закриваючи мої осклілі і вже безживні очі.
Але яке то щастя, що я людина стримана й обережна і не роблю одразу того, що спадає мені на думку. Ось і зараз я не кинувся за цими двома молодиками, й не бився, і не кричав, а набрав повні груди повітря і через деякий час повільно його видохнув разом із негативом... Вірніше, бився і кричав, але по-думки, у погляді, в напруженому спостережному мовчанні за цими двома спинами у шкіряних куртках, які в буквальному сенсі цього слова продукували одне лише сміття і це стосувалося усього, до чого б вони не бралися, - слів, рухів, думок, вчинків, ба й навіть, своїх власних дітей.
«Все-таки, як багато в нашому місті, нашій країні жлобів!» - думаю собі, ідучи дорогою до метро. Жлобство - то наша неусвідомлена ментальна релігія. Жлоб - це людина-підробка або недолюдина. Недорозвинена, недовихована, недонавчена, недолюблена... У неї все з приставкою «недо». Звичайно, самі жлоби не винні у тому, що вони жлоби. Такими їх зробило недосуспільство без моралі, віри, принципів. Місто вигодувало цих «сашек і сєрьожек» своїми залізобетонними грудьми, молоком одноманітної сірості соціалістичних мікрорайонів, що бачили вони - діти робітників і селян серед асфальту, миршавих
