цариця Юнона, спасибі,
439] Ще не забула.
440] Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає
441] Старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; в ній звітрилась правда
442] І неправдиві страхіття боїв між царями виводить
443] Перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй,
444] Мир же й війну хай провадять мужі, бо війна — то їх справа!»
445] Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, й так само
446] І юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило,
447] Й лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала
448] Грізно Ерінія й стало жахливим у неї обличчя.
449] Дико поводить очима огнистими, не допускає
450] Й слова, а він — і хоче, й не зважиться щось їй сказати,—
451] Двох вона змій із своєї коси навертає на нього,
452] Ляска бичем і ротом розлюченим так промовляє:
453] «Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди,
454] Старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями.
455] Зваж–бо на те: із оселі жахливих сестер я приходжу,
456] Війни й загибель несу я в руці».
457] Мовила так і кинула враз в юнака смолоскипом,
458] Й чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась.
459] Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості
460] Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився.
461] «Зброї!» — кричить він безтямно і зброї шукає у домі
462] І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом
463] Лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу
464] Хтось під кип'ячий казан підмостив, і окріп закипає,
465] Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим,
466] Піною плине й струмками випорскує високо вгору,
467] Впину воді вже нема, і дим виривається чорний.
468] От він вождям юнаків на Латина–царя йти походом
469] Заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати
470] В захист Італії, з меж її ворога вигнать і разом
471] Тевкрів здолати й латинів. Сказав це й богам помолився,
472] І один одного стали рутули до зброї гукати.
473] Постать велична та юність палка одного з них чарує,
474] Іншого — предки царя, тих — у подвигах славних правиця.
475] Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим,
476] Вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських.
477] Іншого хисту вжила вона й місця. Простежила пильно,
478] Де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів
479] Ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва
480] Наглу скаженість собакам прищеплює й запахом знаним
481] Дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це
482] Перша причина всіх бід, що серця того люду сільського
483] Жаром війни запалила. Був олень величного зросту,
484] й роги він мав величезні. Від вимені в матері взявши,
485] Тіррові хлопці плекали його, та й Тірр сам, їх батько, —
486] Мав–бо в опіці він череди царські і ниви розлогі.
487] А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія
