ділі
282] Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя,
283] А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі
284] Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама
285] Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною
286] Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста.
287] Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки
288] Цеї не знає. Ніч і правиця твоя — мені свідки:
289] Витримать неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю:
290] В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі.
291] Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду
292] Я сміливіше піду». Така мова серця у дарданців
293] Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула
294] Й серце його зворушив любові синівської образ.
295] Він тоді мовить:
296] «Що лише гідне почину твого,— на те сподівайся.
297] Матір'ю буде для мене вона, лиш імення Креузи
298] Їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика
299] Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією
300] Ось головою, якою звик батько клястися,— усе те,
301] Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде
302] Матері й роду твоєму». Сказав це й сльозами залився;
303] Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій,
304] Що Лікаон Кносійський зробив по–мистецьки напрочуд
305] І доробив відповідні із кості слонової піхви.
306] Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту;
307] Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши,
308] Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають,
309] Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя:
310] Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа
311] Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень
312] Батькові він передав, але всі ці доручення вітер
313] В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо.
314] Вийшовши, рів перелізли і в теміні ночі прямують
315] Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть
316] Дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили
317] Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору,
318] Воїни, упряж колеса і зброя, й вино — все усуміш.
319] Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами:
320] «Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода
321] Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду
322] Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки,
323] Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку».
324] Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета
325] На гордовитого, що недалечко на купі високій,
326] На килимах простягнувшись, хропів на повнії груди.
327] Сам він був цар і віщун, і Турну–цареві був милий;
328] Та віщуванням загину від себе не міг відвернути.
329] Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали
330] Прямо на зброї; убив зброєносця у Рема; під кіньми
331] Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу
