шию,
332] Потім також і самому господарю голову зняв він,
333] Кинувши тулуб, що кров'ю ще сходив. Земля і постеля
334] Теплою кров'ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама,
335] І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче
336] Бавився й божого дару хильнув забагато, не встояв,
337] Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би,
338] Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку.
339] Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує,
340] Голод відчувши скажений,— хапає й виносить овечку
341] Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека.
342] Але не менша й різня Евріалова; він так же само
343] В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду,
344] Фада, Гербета, і Рета, й Абара із ними вбиває.
345] Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив,
346] Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався.
347] Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди
348] Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг.
349] Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров'ю,
350] Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає
351] Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа,
352] Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні,
353] Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько
354] Мовить до нього, збагнувши, що надто в різні розшалів він.
355] «Стримаймось,— каже,— бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний.
356] Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже».
357] Та довелось їм багато знадіб'я мужів цих лишити,
358] З чистого срібла — і зброю, і чаші, і килими гарні.
359] [343]Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники й пояс,
360] Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю
361] Ремулу Цедик, багач, щоб зв'язать побратимством заочним.
362] Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув,—
363] В битві його, після смерті онука, рутули придбали.
364] Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні.
365] Ще й Мессапів із гребнем шолом, що був саме на нього,
366] Він накладає, І вийшли за табір, у місце безпечне.
367] Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі,
368] Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні,
369] Їхали, вкриті щитами, до Турна–царя поспішали
370] Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними.
371] Близько було вже до табору їм, під'їздили під мури,
372] Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають.
373] Враз Евріала — який необачний! — шолом його зрадив,
374] Блиснувши променем в вічі ясним у півтемряві ночі.
375] Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону:
376] «Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї?
377] Путь вам куди?» Та вони не озвались на це, лише далі
378] В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі.
379] Кинулись вершники на перехрестя знайомі, й дороги
380] Їм вартові звідусіль заступили, а ліс був
