великі, тяжкі, одні із них котять насилу,
406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують
407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.
408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?
409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,
410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море
411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?
412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить
413] Серце людини від тебе! Її пориває іще раз
414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню
415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.
416] «Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися
417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці
418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я
419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні
420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,
421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник
422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;
423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього.»
424] Йіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним
425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги
426] Знищити плем'я троянське, ні флот під Пергам я не слала,
427] Не викликала ні праху, ні манів я батька Анхіса,
428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає?
429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій:
430] Хай зачекає на зручний від'їзд і на вітер попутний.
431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,
432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:
433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,
434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.
435] Ласки прошу лиш останньої,— змилуйся ти над сестрою.
436] Зробить її він мені,— аж до смерті я дякувать буду».
437] Так вона мовила, жалем–плачем сестра безталанна
438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,
439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля
440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.
441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням
442] Передковічного дуба, що силу віками громадив,
443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю
444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі
445] Міцно стоїть,— до Тартару стільки ж пустив він коріння,
446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя
447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці
448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:
449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.
450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона
451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.
452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,
453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання
454] І на кадильнім