аніж при смерті Сіхея,
504] Отже, й виконує сказане.
505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини
506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками
507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї
508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі
509] Образ його,— їй відоме майбутнє. Усі поставали
510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає
511] Тричі по сто раз богів,— і Ереба, і Хаос, Гекату
512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає
513] Воду[124], так мов із джерел аверніиських, назносила зілля
514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши[125];
515] Кидає й наріст з лошачого лоба[126], що лиш, як вродилась,
516] В матері той відібрала любисток.
517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,
518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,
519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків
520] Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа,
521] Що пам'ятає й карає по правді за зраду в коханні.
522] Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини
523] Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори
524] Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,
525] Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,
526] Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких
527] Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,
528] Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.
529] Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі
530] Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи
531] Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться
532] І оживає жорстока любов, серце люттю палає.
533] Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням:
534] «Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути
535] Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку
536] Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо?
537] Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів
538] Слухати тевкрів? Їх радує й нині, що їм помогла я,
539] Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася.
540] Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче
541] Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна,
542] Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта?
543] Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють?
544] Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся
545] Їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно,
546] Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти?
547] Годі! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом!
548] Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі
549] В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу.
550] Довелося мені, незамужній, самій, без провини
551] Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої.
552] Праху Сіхея на вірність я данеє слово
