Робота,
278] Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.
279] На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні
280] Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі
281] Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.
282] В самій середині віття, мов руки старі, простягає
283] Тінявий берест високий,— на ньому неначе гніздяться
284] Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши;
285] Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних:
286] В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді,
287] І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська,
288] І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті,
289] І тритілесної постаті тінь[196]. Тут Еней наш, пройнятий
290] Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі
291] Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра
292] Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні
293] Тіні літають, що це із істот тільки з'яви пустії,—
294] Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.
295] Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.
296] Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,
297] Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.
298] Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник,
299] Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього
300] Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють,
301] Одіж кальна із плечей, зав'язана в вузол, звисає.
302] Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править,
303] Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить
304] Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.
305] До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом,
306] Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв,
307] Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата,
308] Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима
309] Їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато
310] В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів
311] З–понад глибокого моря прилине, як холод зимовий
312] Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає,—
313] Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися,
314] Руки свої простягали, до другого берега рвались.
315] Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен,
316] Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.
317] Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже,
318] Мовив: «Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою
319] Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця,—
320] Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?»
321] Так відказала на це довговічна Енеєві жриця:
322] «Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку,
323] Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище,
324] [197]Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги.
325] Вся ця юрба, яку бачиш,— смутні непохованих тіні;
326] Цей перевізник — Харон, а по хвилях
