поховані їдуть.
327] Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих
328] Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах.
329] Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають,
330] Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих».
331] Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки,
332] Думав він довго і долею душ нещасливих журився.
333] Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим,
334] Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців.
335] Їх–то, коли виїздили з–під Трої на хвилях бурхливих,
336] Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.
337] Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши
338] Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке,
339] Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши,
340] В сутінку темнім, озвався Еней: «Хто ж з богів, Палінуре,
341] Вирвав тебе з–поміж нас і в морськую безодню укинув?
342] Ну–бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи
343] Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому.
344] Він–бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш
345] І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?»
346] Той же на це: «Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво
347] Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі.
348] Бо під навалою сили великої в мене зірвалось
349] Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я.
350] І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся
351] Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе,
352] Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям;
353] Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього.
354] Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний
355] По необмежених водних просторах; четвертої ж днини
356] З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі
357] До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні
358] Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть,
359] Здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я,
360] Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались.
361] Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер.
362] Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне,
363] Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію,
364] Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене
365] Жменю землі, ти це можеш, зайди до Бєлінського порту[198],
366] Чи, коли спосіб є інший який, що його показала
367] Мати–богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі
368] Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське
369] Озеро перепливати,— подай нещасливому руку
370] І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті
371] Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити».
372] Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка:
373] «Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе?
374] Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські
375] Й грізну ріку
