енергії полягає в тому, що при її виробництві не утворюється великих кількостей парникових газів, як при спалюванні вугілля й нафти, однак розвиток атомної енергетики ось уже кілька десятиріч стримують технічні й політичні проблеми. Останню атомну електростанцію в Сполучених Штатах почали будувати 1977 року, незадовго до фатальної аварії на Три-Майл-Айленд 1979 року, яка поставила хрест на майбутньому комерційної атомної енергетики. Жахлива катастрофа в Чорнобилі 1986 року паралізувала розвиток атомної енергетики на ціле покоління. У Сполучених Штатах і в більшості країн Європи атомні проекти вмерли, а у Франції, Японії й Росії ледь жевріли лише завдяки щедрим державним субсидіям.
Проблема атомної енергії полягає в тому, що при розщепленні атома урану утворюється величезна кількість атомних відходів, що залишаються радіоактивними від тисяч до десятків мільйонів років. Стандартний реактор потужністю 1 000 мегават продукує за рік близько тридцяти тон високоактивних атомних відходів. Вони настільки радіоактивні, що буквально світяться в темряві, і їх доводиться зберігати у спеціальних охолоджувальних басейнах. У Сполучених Штатах є близько 100 комерційних реакторів - відповідно, щороку вони продукують тисячі тон високоактивних ядерних відходів.
Ядерні відходи становлять проблему з двох причин. По-перше, вони залишаються гарячими навіть після зупинки реактора. Якщо з якоїсь причини подача води в систему охолодження припиниться, - як сталося на атомній електростанції Три-Майл-Айленд, - то активна зона реактора почне плавитись. Якщо на цей розплавлений метал потрапить вода, це може спричинити паровий вибух, від якого реактор розлетиться на друзки, викинувши в повітря тони радіоактивних уламків. У випадку найгіршої атомної аварії 9-го рівня довелося б негайно евакуювати, можливо, мільйони людей з 10-50-мильної зони навколо реактора. Атомна станція Індіан-Пойнт розташована лише в 24 милях на північ від Нью-Йорка. Згідно з одним урядовим дослідженням, аварія на станції Індіан-Пойнт, імовірно, коштувала б державі сотні мільярдів доларів тільки у вигляді компенсацій за зруйноване майно. На Три-Майл-Айленд реактор був уже на межі страшної катастрофи, яка б спустошила весь північний схід країни. Працівники станції зуміли відвернути лихо, відновивши подачу води в систему охолодження активної зони за якихось півгодини до того, як температура там мала досягнути точки плавлення двоокису урану.
У Чорнобилі поблизу Києва ситуація була значно гірша. Механізм безпеки (керувальні стрижні) працівники станції вимкнули вручну. Відбувся невеличкий стрибок потужності, що вивів реактор з-під контролю. Коли на розплавлений метал потрапила холодна вода, стався вибух пари, що зірвав увесь верх реактора й викинув у повітря велику частину активної зони. Багато робітників, яких послали на станцію ліквідувати аварію, пізніше померли в страшних муках від радіаційних опіків. Реактор горів, і для гасіння пожежі довелося залучити військово-повітряні сили. Гелікоптери зі спеціальним екрануванням поливали палаючий реактор борованою водою. Врешті-решт активну зону довелося замурувати в бетонний саркофаг. Вона залишається нестабільною до сьогодні й далі виділяє тепло та радіацію.
Окрім загрози плавлення активної зони й вибухів, є ще проблема радіоактивних відходів. Куди їх подіти? Прикро, але відповіді на це питання досі немає, хоча від початку атомної епохи минуло вже півсторіччя. У минулому держави припустилися низки дорогих помилок, намагаючись позбутися ядерних відходів. Спочатку Сполучені Штати й Росія просто скидали ці відходи в океан або ж ховали в неглибоких шахтах. У 1957 році одне сховище плутонієвих відходів на Уралі навіть вибухнуло з катастрофічними наслідками: радіація поширилась по території площею 400 квадратних миль між Свердлов- ськом і Челябінськом, і людей звідти довелося масово евакуювати.
У 1970-х роках Сполучені Штати пробували захоронювати високоактивні ядерні відходи в Лайонсі, штат Канзас, у соляних шахтах. Однак пізніше з’ясувалося, що соляні шахти для цього непридатні, оскільки всіяні численними отворами, пробуреними при пошуках нафти й газу. Сполучені Штати були вимушені закрити сховище в Лайонсі - і вернулися до початкової точки.
Упродовж наступних двадцяти п’яти років Сполучені Штати витратили 9 мільярдів доларів на проектування й будівництво величезного центру для захоронення ядерних відходів Юкка-Маунтин у штаті Невада, а 2009 року президент Барак Обама закрив цей проект. Геологи заявили, що в Юкка-Маунтин ядерні відходи, мабуть, не зможуть зберігатися 10 000 років. Тож сховище Юкка-Маунтин не відкриється, і комерційні оператори атомних електростанцій далі залишаються без постійного
