Інше технологічне досягнення, яке ми зможемо побачити до середини сторіччя, - це по-справжньому тривимірне телебачення й фільми. У далеких 1950-х, аби дивитися тривимірні фільми, треба було надягати громіздкі окуляри, в яких одна лінза була синя, а інша червона. їхній принцип дії ґрунтувався на тому, що осі зору лівого й правого ока не зовсім збігаються; екран показував два зображення - одне синє й одне червоне. Ці окуляри діяли як фільтри, що давали два різні зображення для лівого і для правого ока, і коли мозок поєднував ці два зображення, створювалась ілюзія тривимірності. Тобто відчуття глибини було трюком. (Чим більша відстань між очима, тим сильніше відчуття глибини. Саме тому в деяких тварин очі розташовані по різні боки голови: щоб вони мали максимальне відчуття глибини.)
Дещо досконаліша версія - це стереоскопічні окуляри з поляризованого скла, в яких ліве і праве око бачать два різні поляризовані зображення. Таким способом можна бачити тривимірні зображення у всіх кольорах, а не лише в синьому й червоному. Оскільки світло - це хвиля, то воно може вібрувати вгору і вниз або вправо і вліво. Поляризована лінза - це шматок скла, який пропускає тільки один напрям світла. Відтак, якщо лінзи у ваших окулярах мають різні осі поляризації, то вони можуть створити ефект трьох вимірів. Ще досконалішою версією стереоскопічного телебачення могла б бути система, в якій у ваші контактні лінзи посилались би два різні зображення.
Стереоскопічні телевізори, що вимагають використання спеціальних окулярів, уже є на ринку. Однак незабаром ці окуляри стануть непотрібні, бо замість них використовуватимуть ступінчасті лінзи.
Екран телевізора спеціально зроблений так, що він проектує два різні зображення під неоднаковим кутом, кожне для іншого ока. Отже, ваші очі бачать різні зображення, і це створює ілюзію об’ємності. Однак голова мусить бути розташована правильно; є так звані зони найкращого сприйняття, де мають бути очі, коли ви дивитеся на екран. (Цей принцип грунтується на добре відомій оптичній ілюзії. У сувенірних крамницях ми бачимо картинки, що магічно змінюються, коли ми повз них проходимо. Для цього беруть дві різні картинки, ріжуть, кожну на тонкі смужки, а тоді чергують ці смужки, створюючи одну комбіновану картинку. На цю комбіновану картинку накладають лентикулярне скло з багатьма вертикальними пазами, так щоб у кожний паз увійшло рівно дві смужки. Цей паз має таку форму, що коли ви дивитеся на нього під одним кутом, то бачите одну смужку, а коли під іншим - то іншу. Тому, проходячи повз таке скло, ми бачимо, як одна картинка раптом змінюється на іншу, а потім знову назад. Стереоскопічні телевізори незабаром замінять ці стаціонарні картинки рухомими зображеннями, щоб досягти того самого ефекту вже без окулярів.)
Однак найдосконалішою версією тривимірних зображень будуть голограми. Без жодних окулярів ви бачитимете точний хвильовий фронт тривимірного зображення, так начебто воно було просто перед вами. Голограми існують уже кілька десятків років (їх можна побачити у сувенірних крамницях, на кредитних картках і на виставках), і їх постійно показують у науково-фантастичних фільмах. У
Проблема в тому, що створювати голограми дуже складно.
Аби створити голограму, один лазерний промінь розщеплюють надвоє. Один промінь падає на об’єкт, який ви хочете сфотографувати, тоді цей промінь відбивається й потрапляє на спеціальний екран. Другий лазерний промінь падає безпосередньо на екран. У результаті змішування цих двох променів утворюється складна інтерференційна картина, що містить “заморожене” тривимірне зображення оригінального об’єкта, яке потім фіксують на спеціальній плівці на екрані. Крізь цей екран світять іще одним лазерним променем, і тоді зображення оригінального об’єкта з’являється у реальних трьох вимірах.
З голографічним телебаченням пов’язані дві проблеми. Перша - це те, що зображення треба світити на екран. Сидячи перед екраном, ви бачите точне тривимірне зображення оригінального об’єкта. Але ви не можете простягнути руку й доторкнутися до нього. Тривимірне зображення, яке ви бачите перед собою, - це ілюзія.
